710275_1_originalМотоцикл Олег Юрійович купив, коли ще парубкував. Тоді той залізний кінь був у селі чимось на кшталт дива. Ні в кого такого коня не було. Тоді, тільки-но після війни оговтуватися почали: з’явилися радгоспи замість колгоспів, та й життя стало більш-менш пристойним. Трудодні скасували й тепер за гідну працю на своїй землі можна було отримати справжні гроші, а не палички у зошиті бригадира, якому якщо не підмажеш, то й нічого не отримаєш.

Це зараз Олегу Юрійовичу вісімдесят років і він ходить з паличкою. А у шістдесят шостому молодий та здоровий був, наче орний бик. Чи то чорнозем у тому винуватий, чи то батько з матінкою постаралися, але був Олежка не обділений ні статурою багатирською, ні зором орлиним. Дівчата так і линули до нього, щоб пригорнути та притулитися назавжди. Та він і не цурався. Проте чекав свою, єдину. Тому до тридцяти років сім’єю не обзавівся.

Зате мотоцикл придбав. Свіженький Ка-сімсот-п’ятдесят, «Дніпро», красень-опозит[1] з люлькою, просто з Київського мотоциклетного заводу, ще фарба не просохла. Як пригнав його Олег у село, з тиждень екскурсії ходили, щоб помацати та подивитися на блискучу чорну машину. А дівкам того мало.

— Покатайте, Олеже Юрійович!

— Чому б ні? Для того й куплене! Сідайте, панянки!

Незабаром кінь той став знахідкою для всього села, бо ж до кого звернутися, якщо терміново потрібно до райцентру дістатися. Односельці не зловживали, лише як прикрутить: породіллю до лікарні доставити, чи то хворого сусіда відвезти. Важною людиною Олег став, завдяки мотоциклу.

До речі, його й до мотоцикла в селі поважали за спокійний характер та безвідмовність. Він завжди  всім допомагав. Як хтось хату будує чи хлів ставить, Олег завжди у перших рядах на підхваті.  А вже матусі, чиї доньки у дівках засидилися, так  і зовсім наввипередки заохочують його до своєї оселі. А ну ж як побачить зблизька, та приглянеться йому та діваха, та злюбиться в них? Кому ж не хочеться в домі такого велетня мати, що однією рукою дах криє, іншою – воду з криниці дістає?  Олежа на дівах зиркає, у кущах притискає та мацає, але обіцянок не дає.

«Та вже ж тридцять років хлопцю, чому зволікає?» – образливо шепочуться сусіди та обережно припускають, що мо в нього той стручок маленький та коротенький, або хвороба яка чоловіча. Дівок, ним займаних, немов ненав’язливо питають. Та ж бо ні! Дівки  у захваті! «То що ж це воно таке? Мо, ціну собі не може скласти?»

— Може, досить, Олеже дівчат по гаях тискати та пугачів лякати, ти ж вже не хлопчик. Невже жодної файної у селі нема, щоб за себе взяти? – питали батьки.

Та Олег все зволікав. Мабуть принцесу заморську чекав. То й дочекався. Вона з міста приїхала. Після педагогічного за розподілом вчителькою початкових класів працювати. Може й не принцеса, але з самого Києва. Та красуня, яких мало. Сільські дівки слиною захлинулися від заздрощів. А та краля нічого, ніякої тобі пихи, весела, жвава, до всіх привітна. А діти як її обожнювали! Чередою ходили та мукали наче телятка, щоб тільки пригорнула та по голові погладила. Та Оксана й гладила всіх, хто під руку попадав, кого теплою долонькою, кого – привітним поглядом.  Погладила якось мимохідь й Олега…

І пропав козак для решти світу. Зрозумів, що вона й є його кохана, остання, єдина на все життя. Невдовзі й весілля зіграли. Дівки слинки проковтнули та змирилися. До того ж Оксана їм теж сподобалася. А там і діти в подружжя пішли. Дві дівчинки та хлопчик. Андрійком назвали.

Чи то бува у світі досконале щастя? Спитайте в Олежки та Оксани, вони, певно, знають… Коли ранок наче горнятко запашної кави, а вечір – тепла зоряна ковдра, в яку закутався, і нічого тобі більше не треба. Ні, треба… Ще турботливий погляд коханих очей.

Проте жили вони, як усі. Ні краще, ні гірше… У тому радянському руському світі, який один мав замінити їм весь всесвіт. Та Олегу з Оксаною було байдуже на його нав’язану перевагу над іншими способами існування. Вони наче у своєму власному світі  жили. Зовні підпорядковувалися загальним порядкам, але за парканом, у себе вдома, правилися іншим законом. Тим, що природа дала, що серцю ближче.

Олежка все так же їздив на своєму мотоциклі, возив усіх, хто просив. Але у селі скоро з’явилися інші залізні коні. Й не тільки двоколісні. Поступово вони заїхали у кожний двір, і тепер не було в Олеговій допомозі такої нагальної потреби, як раніше. Все частіше стояв кінь у сараї та чекав свого часу.

Потім діти підросли, й мотоцикл знову знадобився, щоб возити їх до школи та у місто. То одежину купити, то кахлі, то вафлі, а то дітям книжок привезти, бо ж у селі й бібліотеки нема, а дітям світло потрібно. Так Оксана казала, старанно розгортаючи перед своїми та чужими дітлахами чарівний світ людського знання.

Дівчатка її та синок – відмінники. Школу закінчили та у Київ поїхали в університет поступати. Дівчата на філологічний, Андрійко – на будівельника у КІСІ. Батько й у Київ на мотоциклі  своєму приїздив. А що? Машина вправна, палива багато не жере, ходова надійна. А те, що зовнішній вигляд з часом втратив блиск та новизну, так це Олегу байдуже. Головне, їде. «Люблю Сивка за звичай: хоч крекче, та везе», – примовляв Олег, сідаючи на свого вірного коника.

Іноді йому здається, що мотоцикл його якусь приховану вічну силу має, мов зачарований він. В сусіда такий самий був кінь та з’їздився, вже друга люлька відвалилася, колесо тріснуло, а його коняка хоч би раз  в дорозі підвів. Ані разу!

Проте Олег знає, чому. Бо він про того коня піклується, сіном не кормить, але марно не ганяє, береже. Та  й у вічних коней строки виходять. Сам хазяїн теж не молодіє, потроху котиться життя до схилу, то руки відмовляють, то ноги. А то й голова не варить уже тої смачної пахкої кави, як у молодості. Бо ж не беріг себе Олежка, як того коника, не сидів зайве, не лежав багато. Все працював до безтями з ранку до вечора. От і притомився. Захворів. Надовго, затяжно.

Андрійко на той час уже в Києві мешкав, у проектному інституті сучасного містобудування провідним архітектором, свою квартиру, машину мав. Приїхав у село по батька, привіз у лікарню до кращих професіоналів. Але хвороба та міцно за Олега вчепилася, вкрала в нього його багатирські плечі, міцні руки, замутила ясний орлиний зір.

— Прощавай, синку… – шепоче татко слабким голосом, шукаючи синову руку, щоб потиснути.

— Що це ти, батьку, вмирати зібрався? А як же коняка твій, на кого ти його полишаєш? Чи він, отой залізний йолоп, сильніший та справніший за тебе? Ну ж бо, гей! Будьмо, татко! – в сина глибока туга на серці, а в очах вогонь. – Не здавайся, батьку! Дай-но я тобі твого коника прижену, сам на ньому додому поїдеш!

Хворий лише здихає тяжко. Але всередині його щось бурмоче, росте, міцніє, наче син завів двигун.

Наступного дня Андрій дійсно метнувся у село й пригнав коника у лікарняний двір, просто під вікна батькової палати. Навмисне голосно погарчав двигуном, щоб розбудити хворого. Той аж підскочив у ліжку, почувши рідний голос старого залізного друга.

— Будьмо ж, синку! Будьмо! – вимовив він і підвівся на лікті.

А в палату вже син біжить, а за ним дівчатка й Оксана, ховає сльози у хустинку, заглядає в очі. «Ну, як їх залишити?» – Олег Юрійович напружується та сідає, на обличчі його сяють подяка й надія.

— Татку, – кидається до батька молодша дочка. – В мене дитинка буде! Кажуть хлопчик! – вона хапає татову руку та притискає її до свого живота й так радіє, сяє таким чистим весняним щастям, що смерті, до якої батько вже було приготувався, стає тісно у тій світлий лікарняній палаті. Й вона виходить тихенько геть, щоб не заважати людям будувати плани на майбутнє.

Батько одужав. Він дійсно сам приїхав додому на своєму старому залізному конику, який з місяць чекав його у лікарняному дворі. А потім було ще багато різного. Щасливого та не дуже, сумного й радісного. Народився онук, почав ходити. Дочка привезла його до діда з бабою та залишила на старих, ніби перевіряючи їх вдачу та здатність впоратися з непосидючою малечею. Впоралися! І з інтенсивним садом, який батько посадив, взявши в оренду шматок землі. Він тепер фермер, і йому ніколи хворіти.

А коник всі ці роки вірно допомагає, щоправда, колеса прийшлося міняти, та й двигун іноді барахлить. Та їздить же ж!

Вчора Олегу Юрійовичу виповнилося вісімдесят. На коника він вже не сідає, тільки іноді заходить в гараж, протирає колись гладкі боки від пилу, гладить по паливному баку. «Чи поїдеш ти кудись ще, друже? – сумно питає він та розуміє, що навряд чи поїде. – Та стій вже, чи ти кому заважаєш», – думає дід та  виходить на двір. Він тепер ходить повільно та з паличкою.

Онук Ігор стоїть на порозі, зустрічає діда. Він давно вже круг того гаража кола намотує, дуже йому хочеться той мотоцикл раритетний до діла пристроїти. Не місце залізному коню у пильній стайні. Його доля – то дорожня воля, простір, вітер і негода. Проїхатися б, дати газу, та так, щоб у перехожих шнурки порозв’язувалися та листя з дерев поспадало!

— Діду, а дай мені свого коня покататися, – обережно закидає онук, а в самого аж руки трусяться, так хоче.

— Та він, мабуть, і не заведеться, – зітхає дід.

— А я спробую…

— тТа бери, не вмирати ж йому у тому сараї, хай на волі гікнеться, – посміхається дід. – Тільки сам обережно, на дорогу не лізь, у полі катайся, – каже він і, скрушно згорбивши спину, швендяє у хату.

Ігор вивозить коника за ворота, котить до поля, односельці з подивом розглядають майже новенький старий мотоцикл.

— Раритет! – із заздрістю каже якійсь заїжджий перехожий. – Продай опозит, чувак!

— Ні, не продається! – голосно повідомляє Ігор і тихо, сам собі додає. – Та я й сам з нього такий трайк[2] зроблю, пальчики оближеш! Головне базу мати!

Того дня дідовий «Дніпро» так і не завівся, як не стрибав на нього Ігор, як не танцював навкруги. Певно, застоявся у стійлі залізний коняка, потребує змазки та ласки. Проте для Ігоря це не проблема, він з дитинства до залізяк тягнеться та знає, як дати їм раду. Він той дідовий опозит на справжнього звіра перетворить на раз-два.

Два місяці літа онук не вилазив з того гаража, щось варив, чистив, різав, фарбував, десь здобував запчастини, волік у гараж різний металевий мотлох, друзів-механіків запрошував на конструкторські дебати. Дід тішився, прислухаючись до верескливого звуку болгарки, гомону та гуркоту за стіною. Нарешті кінь у надійних руках! Його самого онук у гараж не допускав.

— Не бійся, діду, я коня не зламаю, лише підкую. Як новенький буде! Невже нам міняти такого вірного друга? Краще ми йому тюнінг зробимо.

— Що? – витріщає очі дід.

— Тобто апгрейд. Фу ти… Як це сказати… Покращення, вдосконалення…

— А-а-а… Ну добре. Ну я його хоч впізнаю? – хвилюється Олег Юрійович.

— Звісно ж, передня частина повністю з раритетною складовою залишиться! – онук стоїть на порозі гаража й витирає ганчіркою чорні від мастила руки. Дід намагається зазирнути за його плече, а той не пускає. – Ну, дідусю, потерпи, почекай, згодом все буде.

— Добре, – дід посміхається й слухняно повертається до гаража спиною. – Добре, що кінь той самий залишиться, бо хто коня міняє, в того хомут гуляє, – бурчить він собі під носа й де до хати їсти пироги, що Оксана напекла.

Нарешті роботу було закінчено, й Ігор наважився викотити трайк у двір. Дід від захвату навіть за серце схопився. Такого він і в найсміливіших снах не бачив. Оце так майстер у нього онук! Новенький, свіжофарбований коник, сам себе з натугою впізнавав. А коли Ігор його завів та проїхався пару раз уздовж паркану, підстрибуючи на величезньому задньому колесі, та пару разів газонув, то півсела збіглося на екскурсію, поспіхом зав’язуючи  шнурки.

— Ну що, діду, подобається тобі старий друг? – з виглядом переможця запитує онук. – Ще побігає? Гей! – вигукнув він й підняв передню частину трайка, спираючись на задні колеса. – Будьмо?

— Будьмо! – вдоволено вигукнув дід і поспіхом опустив лице, щоб онук не побачив його почервонілих очей.

[1] Опозит – мотоцикл, у якого циліндри двигуна розташовані навпроти, тобто опозитно.

[2] Трайк – триколісний мотоцикл з заднім приводом на двох задніх колесах.

710275_original

Книгу можа купити тут:

https://kmbooks.com.ua/book?code=710275