1311237981_1207574142_kach2
         Від випитого вчора і викуреного сьогодні в тісній кімнатці заводського гуртожитку сокира висить, думки втрачаються, звуки поширюються важко. Туга …

– Як же мені хріново!

– Що ?

– Хрфново, кажу, Сєрий! – в’язким голосом тягне, розвалившись на ліжку, чотирипалубний  титанік Гоша Бобикін, звисившись до підлоги кормою, понуро черпає  в сизій тютюновій річці. От-от піде на дно.

— Чого ? –  намагається налагодити зворотний зв’язок Сєрий .

— Ба-бу-би … – розтягує Боб гіркоту марного існування.

— Ну, і чого скиглиш! Нудно? Зад підніми.

— А…

— Таньці зателефонувати? – знехотя запитує Серьога, згадуючи про вчорашню напідпитку Таньку, недомацану через взаємний перебір.

-Ні, Сєрий, ти не поет! Немає в тобі романтизму. Танька – давалка проста. А бабу підкорювати треба, як Джомолунгму, – мрійливо мовив Боб і, вчепившись поглядом за верхівку тополі, що качалася за вікном, здійнявся подумки кудись до сніжних вершин Гімалаїв.

— Ну, шукай Джамму і Лунгму , а мені й Танька в самий раз, – з полегшенням пробурчав товариш і ткнувся думками в недомацані вчора Танькині груди.

Бобикін ще натужився, борючись з похмільною інертністю, і піднявся з дивану.   У вертикальному положенні він здавався стрункішим, нижні палуби розправилися. Над перетягнутим м’язами тулубом, як дахи, висіли богатирські плечі. Гоша не був культуристом, але його природою зрубана величезна постать часто вводила в оману тренерів бодибілдингу та любителів м’язової маси, що приймали його за спортсмена. А Боб і радий старатися, ось і зараз –розвернувся до дзеркала, показав подвійний біцепс ззаду, спереду, збоку. Потім відчинив двері й, як Ілля Муромець, подивився з-під руки в темінь довгого коридору.

В межах досяжності не манячіло жодної Джомолунгми.  Гоша гірко зітхнув, почухав поріділу верхівку, натягнув олімпійку, штани й ступив за поріг, щоб зробити локальний рейд гуртожитком на предмет пошуку ще нескорених вершин.

На третьому поверсі монтажники обмивали завершення другої черги складального цеху. Бобикін сунувся було до них, подивитися на присутніх дам. Але потенційні Джамми й Лунгми вже поголовно перебували в розібраному стані. І в першу, і в другу, деякі навіть    –   в третю чергу. «Ловити тут немає чого», – зметикував Гоша і, засмучений, прикрив двері. Голова гула. Пити не хотілося. Та й не запрошували. Розсуваючи плечима нечітких пролетарів, які курили у коридорі, він рушив далі.

Спустився на перший поверх, побіжно оглянув вестибюль, пригальмував поглядом на двох худих дівчатах зі щипаними бровами й прищавими обвітреними фізіономіями. «Дохлі якісь, нітратні чи що», – подумав Боб, згадуючи жвавих і дебелих жінок свого дитинства. Без ГМО тоді були доярки: статні, здорові, кров з молоком. А ці що? Бліді доходяги скромно туляться зі своїми картатими китайськими сумками біля віконця адміністратора, очікують видачі ключів від столичного щастя.

«Нудно! – подумки позіхнув на них Бобикін і, пригладивши біля дзеркала залишки шевелюри, вийшов у двір. – Може, там чого… »
Жовтень щирився з неба привітною бабською посмішкою, пестив на сонячних лавках сонних котів. На асфальтових лисинах двору валялися нічийні золоті злитки. «Літо, мля…» – млосно подумав Бобикін і, змахнувши котів з лави, розташувався на ній широко і привільно, щоб ніхто не сумнівався.
Ніхто і не сумнівався. Вдало обрана диспозиція дозволяла Гоші без зусиль тримати в полі зору весь дворик і зосередитися на спогляданні жінок.

Ось повз мчить заводна сокотуха вахтерка Сонечка. Все на місці: груди, дупа, ніжки. Правда, вона давно і неодноразово вже підкорена і стільки ж разів покинута. А вдома її чекають три неповнолітніх спиногризи від різних батьків і чотири кішки з двома котами – всі в масть димчастої лисої сіамки, яка загуляла казна від кого і кинула дитинчат на виховання жалісливій вахтерці. Хтиво ковзнувши по масивному торсу Бобикіна, Сонечка запитально зупинилася на його голодному до злягання погляді й, не знайшовши ствердної відповіді, усвистіла далі.

Слідом за нею пошкребла болоньєю якась туристка, абсолютно пласка: і спереду, і ззаду – а тому нецікава Бобикіну ні з якого боку. Чужа, випадкова. Глянула на розваленого на лаві Бобикіна  зверхньо – сама володарка вершин, і, мабуть, не знайшовши в ньому пік Комунізму, проїхала повз.

Широко розставляючи ноги, наче по калюжах, прошкандибала подібна до гори Іванівна, пухка і рум’яна постаріла Оленка з шоколадної обгортки. Їй трохи за тридцять, але вона давно і міцно скотилася в баби, не напружуючись ні зовнішністю своєю, ні начинкою. Від неї рясно тхне ситістю і часником, вічно п’яним чоловіком і похмурим продавленим  диваном, на якому вона проводить більшу частину свого життя, вив’язуючи хмару вовняних шкарпеток для вуличної торгівлі біля універсаму. Шкода бабу, звичайно, але не настільки, щоб сплутати її за Джомолунгмою.

Повільно, щораз зупиняючись і відпочиваючи, від супермаркету рухається жінка з важкими сумками. «От набрала!» – думає Гоша   і   повертається в її бік, щоб краще розгледіти обличчя. Симпатична. І фігурка нівроку. Тільки сумна якась, заклопотана. І навіть трохи зла, здається. «Проблемна», – вирішує Бобикін і розчаровано відвертається у пошуках нового об’єкта.

А он з-за рогу щурячою риссю чеше Лариска з електроапаратного. Ця довга, худа, як сарана. Винюхує, виглядає, підглядає, підслуховує. Усюди ніс суне, у чварах потерпає. Завжди одна, суха і напружена в своєму збиранні бруду. Який секс у сексотки? На щастя, Гоша жодного разу не ставив перед собою мету це перевірити. Та й зараз бажання не виникло.

Багато жінок побачив сьогодні Бобикін. Стурбованих, втомлених, сумовитих, безбарвних, замислених, занурених у свої маленькі прикрощі та зовсім крихітні радості. Але їх не те, що підкорювати, дивитися на них боляче. Обійняти й плакати.

Плакати Гоша не любив, та й не вмів. А тому, відчайдушно бажаючи хоч за когось зачепитися «для підкорити», все витріщався і витріщався навколо. Хвилин сорок грів на сонечку лисину, викурив пів пачки «Камела », але ні однієї пристойної Джомолунгми мимо не проходило…

Зазвичай Бобикін був більш активним, але сьогодні зрушити від пасивного споглядання до більш енергійного пошуку заважав трансформатор, що  гудів в голові. Гоша зібрався йти. Але в цей момент раптом звідкись ззаду пролунав тонкий стукіт підборів.

Підкорювач миттєво мобілізувався, поправив млявий вареник тулуба, підняв плечі, напружив спину, готуючись струнким лайнером виплисти перед ясні очі незнайомки, яка так ритмічно вибиває удари  щербатим асфальтом. Згрупувавши свої розумові залишки, він вже склав більшу частину першої фрази для залучення уваги на початку великого спільного сходження. І ледь стримувався, щоб не повернути голову завчасно і не зіпсувати красу безпардонного споглядання її підтягнутих сідниць. Те, що вони будуть пружні та підтягнуті, Боб навіть не сумнівався. Йому вже марилися груди не менш п’ятого і довгі світлі локони, що спадають на тендітні плечі. Він готувався потонути в блакитній хвилі її погляду. Ще трохи, зовсім небагато. Ось її тінь вже злилася з його трикутним силуетом…

Погляд Бобикіна, затуманений мороком очікування, формує нечіткі обриси щільного торса, високих грудей. М’язисті ікри, пружні сідниці… Волосся спадає з плечей.

Красуня пропливає повз і, не звертаючи ніякої уваги на очманілого від власних фантазій культуриста, рухається до зупинки громадського транспорту. Невже він дасть поїхати геть цій вершині, яка сама пройшла повз Магомета, блиснувши перед його носом своїми сліпучими литками?
Ніколи!

Гоша схопився і рвонув за нею.

– Дівчино, підкажіть, де знаходиться художня галерея? – вдаючи зацікавленого мистецтвом, він злегка торкнувся її плеча.

Красуня повернулася  – і Гоша з жахом впізнав у ній…

Жоржика Пендосова – трансвестита з нічного клубу на проспекті Перемоги. Жоржик слиною захлинувся від радості, побачивши, хто до нього звернувся.

– Галерея? Авжеж.  Це вам потрібно дві зупинки проїхати… – шаріючи від захвату, проспівав він. – Я можу показати…

Але Бобикін вже не слухав, він злодійкувато озирнувся, перевіряючи чи не помітив хто його ганьби, і спішно розчинився в надрах переповненої маршрутки, з якої вийшов через дві зупинки, але, природно, не біля галереї.

Зіткнувшись з айсбергом, титанік відчував себе огидно і безповоротно обдуреним в найкращих пориваннях і надіях, тягнувся колишнім курсом, назад до Сірого, по сторонах не видивлявся, ретельно задраюючи люки й вичерпуючи з душі твань розчарування. Все виявилося не так просто.

– Ну що?

–  Дзвони поки Таньці … – погодився Гоша.