Для рецензії вибрала книгу не просту, а оцінену високим журі Шевченківської премії. Дуже надіялась, що це буде класна книга і, відповідно, схвальний відгук,  адже книга переможця Шевченківської премії, за означенням, має бути вартісною, щонайменше, цікавою, пізнавальною, глибокою… 

Тому взялася за читання «Івана і Феби» О. Луцишиної з певними очікуваннями і сподіваннями.

Але книга мене дещо розчарувала. Ба більше, викликала якесь ледь усвідомлене роздратування. Мені весь час хотілося спитати: «Нащо? Чому це так описано? Чому цей герой викликає у мене одразу? Чому я змушую себе і ніяк не можу дочитати цю книгу? Чому нудьгую від неї?» Колись це називалося «чорнухою», тепер за це дають Шевченківську премію. Мені хочеться розібратися, чому книга так важко сприймається.

Тільки «домучивши»  її до кінця, отримала певне розуміння творчого задуму письменниці. Хоча, можливо, вона мала на увазі зовсім інше. Я простий читач і маю право на свої суб’єктивні враження.

За звичкою прискіпливого розбору, спробую сформулювати причини своїх  розчарувань.

Формально книга написана непогано. Вона насичена цікавими й незвичними метафорами, особливо спочатку  і в кінці,  які ніби створюють кільцеву образну оболонку, шкаралупу, а під нею – ядро змісту роману. Хоча іноді автор захоплюється тими метафорами і вони виглядають дивними. Наприклад:

«Зів’ялі рослини ще трималися ослаблим корінням  за землю, але починали жовтіти, готуючись упасти в місячний кратер зими».  

До чого тут Місяць… То тільки поети знають)

Є авторська спроба показати суперечливі й складні образи, відтворити пострадянську епоху, описати події, пов’язані з революцією на граніті, прослідити долі людей, які брали в ній участь.  Мені ці події цікаві, я не була в цей час у Києві й слідкувала за ними  тільки з новин, і то російських. Тому готувалась до цікавих і емоційних  моментів. Адже це неймовірно цікаво – подивитися на революцію на граніті з точки зору людини, яка була свідком помаранчевої революції та Євромайдану. По суті саме з цього студентського спротиву все почалося – боротьба за справжню незалежність. Незалежність духа, звільнення від совка.

Події описані доволі детально, навіть документально, але чомусь не викликали ні емоцій, ні захоплення, ні співпереживання, ні міркувань. Так само як і герої. Може, тому, що ми дивимося на всі ці події очима Івана. А він якійсь трохи недолугий чи недоконаний. Здається якимось переляканим параноїком з манією переслідування, а загалом, безвольним, млявим і керованим. Ніяким, простіше кажучи. Як на сповіді він чекає від святого отця та інших людей, «щоби хтось розтлумачив, як малій дитині, що є гріхом, а що ні». Але отець  сповідає його буденно і машинально. Та й інші не квапляться розтлумачувати життя, даючи можливість до всього дійти самостійно. І це робить його безпорадним.

Він залежить від Маргіти, Феби, обставин, Данкулінця, Міська, Стьопи,  «Сашка» з «кагебе», який  змушує його, по суті, зрадити товаришів і себе самого. Він і на Майдан потрапляє ніби випадково і  скерований іншими, і не голодує, а охороняє.  Тобто все в нього якось «не до кінця». Не до кінця переконаний у тому, що робить, кого підтримує, навіщо знаходиться у таборі. Йому весь час потрібен поводир. Незрозумілі його стосунки з Розою, яку він типу кохає і береже від «Сашка», але не є щирим з нею і до кінця не розуміє. Не він, а Роза голодує на майдані. І це певний вирок герою.

Не говорячи вже про Фебу, яка примудрилась закохатися в нього і вийти заміж. Втім це навіть не вона вийшла, її засватали і віддали. Феба не менш дивна. Поетка з вразливою душею і психікою, яка вміє вловлювати небесні сигнали і писати «справжні» вірші, в глибину яких повірив навіть далекий від поезії програміст Іван, чомусь ця офігезна розумниця і тонка натура не вловила «ніякості» Івана, стала його дружиною, віддала себе на заклання Маргіті, побуту і мовчанню, щоб її слова стояли між Іваном і нею, «як смертники. Як солдати штрафбату, що заповзялися не впустити його ні в її тіло, ні в душу. Чи що там в неї було».

Народження дитини здається їй чимось, на кшталт знущання і приниження, бо оглядає її  не один лікар, а ще молодий студент-асистент, а вона того не хоче, а потім її залишають саму в холодному  родильному  залі, а нянечка, якій не дали гроші, навмисно розбиває термос з супом.

Начебто все правдиво описано, але щось всередині мене сперечається з цією поеткою. Викликає відторгнення і недовіру.

Феба, тобто Марія, що з Місяця звалилась? Не жила в цій країні з дитинства? Не ходила у садочок і школу, не знала тих звичних щоденних принижень, якими була просякнута кожна хвилина життя у Радянському Союзі? Вона ж не за кордоном виховувалася. Навіть з врахуванням її тонкого поетичного світосприйняття бути такою навіженою ідеалісткою, це занадто.  І що ми бачимо: замість того, щоб чинити спротив або хоча б говорити про те, що її хвилює у стосунках з Іваном, вона замовкає і тільки зиркає в його бік страшними очима, тихо сходить з глузду, сідає  в крісло і сидить в ньому з ранку до вечора. Лише наприкінці книги, коли терпець її уривається, раптом вибухає гнівним спротивом, схожим на заклинання: «Пишу вірші і буду писати!» Наче саме це виправдовує її невміння бути невісткою, дружиною і матір’ю і говорити з людьми словами, які їм зрозумілі. Вона не від цього світу, але обрала цей шлях – бути дружиною Івана з усіма наслідками у вигляді Маргіти й побуту, тож, або мала б пристосовуватися, боротися або страждати і тікати. Що вона і зробила.

Певною мірою, вони одне одного варті…

Бажання авторки  показати, як вмирають натхненні революційні ідеї, кохання і поезія  свободи у тупому безглузді побуту і пострадянського дикого капіталізму, здійснилося, але, на мій погляд, дещо зав’язло в деталях, дивних метафорах, кількості другорядних героїв, яких не запам’ятовуєш, яким не співчуваєш і взагалі не розумієш, навіщо вони тут. Втім, можливо, то і був авторський задум: показати безглуздя пострадянського існування, ту подаровану нам  незалежність, якої ніхто не оцінив, не зрозумів і не потребував.  З якою ніхто, зрештою, не знав, що робити. В такому разі, автор виконала свою задачу.

Але сенс цієї революції, її значення для сучасності, для історії України, на мій погляд, загубилися у розчаруванні героя або  пройшли повз  авторську увагу, сховавшись у мовчанні Феби.

Хоча, якщо пофантазувати і уявити Фебу романтичною ідеєю вільної України, недосяжною і не вповні зрозумілою мрією про те, чого ми самі не знаємо про самих себе, а Івана – уособленням невпевненості й сталості, які заважають нам рухатися вперед до своєї мрії-Феби, тоді пазли складаються і у книзі можна нарити якійсь супер глибокий і навіть сакральний зміст.

По суті це книга не стільки про те, як учасник революції на граніті проср…в (сплюндрував) можливість стати героєм, а про те, як українці  проґавили свою незалежність, бо не думали про державу, а тільки  про власний добробут.

І вся Україна постає у книзі наче той Іван – «демонстрант-невдаха, якого змели струменем із брандспойта» Маргіта, Феба, Вадік «Чікатіло», коровоока Мілена,  старий цвіркун батько, заклопотаний відсутністю заробітку Стьопа та інші – вся навала пострадянського вбогого побуту, сімейного пекла, в якому бракує розуміння і  кохання, прагнення легких грошей і відсутності сенсу.

Тобто є над чим працювати критикам і тлумачам. А читачам… Таке… Кому що подобається…