b319adb3-e56d-408f-a2d9-c88f91e4fed9__8m5w-_jewqs

З прадавніх схованок збираються слова,

Їх називаю незрівнянним скарбом,

Бо їм підвладна істина сама,

Що зміст міняє, обриси і барви.

 

Моє сумління в давнині блука

І серед пращурів, забутих, безголосих,

Відшукує, вдивляється зблизька,

Відрізки долі поєднати просить.

 

Але ні очі, сповнені журби,

Ані душа, закута й розп’ята,

Не в змозі осягнути, як раби,

Зірвавши пута, запаливши хату,

 

Нові кайдани приміряють там,

Де їм би волі возносити славу.

І ллється кров, немов вода свята

Й живить землю, недостатньо жваву.

 

Коли ж вона нап’ється той води,

Коли  ж струмки  всихати перестануть

З пророчих слів? Коли ж той поводир

Знов заповітом втішить наостанок?

 

Чи дочекаємо з тобою тих часів,

Напевно, годі зволікати?  Може,

Вчинити щось, що в межах наших сил,

Що без пророків нас врятує, Боже!