Скажу відверто, я з деяким побоюванням  починала читати цю книгу, адже тема її надто болюча. Автору, який взявся описати події революції Гідності очима простих людей, дуже легко впасти в документалізм. А це завжди відсуває на другий план художню складову твору і перетворює роман на хроніку подій. Для мене особисто це мінус для художності й, відповідно, цінності твору. Уявляю, наскільки важко було авторці гармонійно поєднати вигадку і реальність, тим більше події зовсім свіжі.

Втім, Мілі Іванцовій в «Намальованих людях» це вдалося. Коли пензель потріпляє в руки талановитого оповідача, він творить дива…

Я не знаю, які з героїв вигадані, а які були насправді (окрім Лева Скопа). Можу лише припустити. Але з точки зору читача, більш живими  і емоційними, тими, які викликають співчуття і за якими з хвилюванням слідкуєш, виявилися молода вдова Лариса і Євген, хлопчик, який брехав батькам і потайки допомагав на Майдані. Найбільше за них переживала.

Хоча за Ларису менше, з нею якось все передбачувано. Але не позбавлене інтриги: загибель чоловіка, пророцтво про шістдесят шість днів, несподівана новина у фіналі. Певною мірою це інтригує читача і змушує чекати, коли ж вона закреслить всі дати й що тоді відбудеться. Почасти знаєш, що то буде розстріл на Інститутській, але тут додалась ще і одна приємна звістка.

У найкращих традиціях жіночих романів Лариса отримує сюрприз долі й чоловіка, схожого на її загиблого Миколу. І читач мимоволі починає фантазувати про романтичне продовження цієї історії.

Авторка, на мій погляд, не ставила перед собою задачу показати явище Майдану  у всьому суперечливому і складному його забарвленні: ідеологічному, історичному, національному, соціальному. Це Майдан з точки зору пересічної людини. Майже документальне відтворення тої атмосфери, яка там панувала. Тут навіть головне не герої, а саме ця атмосфера. Вона і є головною героїнею і цінністю цього твору! І хоча автор постійно відхрещується від ура-патріотизму, але його тут достатньо і він глибинний і беззаперечний. І це непогано, а природно, бо тема така, яку неможливо викладати байдуже. Але це більше схоже навіть не на патріотизм в українському національному забарвленні, а на прояв людяності, гідності, незалежно від національної ідеї. Адже майже всі герої проходять в романі екзамен на людяність через своє ставлення до Майдану (а він є синонімом справедливості, гідності, людяності). Хтось допомагає, як може, хтось стоїть осторонь, хтось шкодить.

Не обійшлося і без антагоністів, що уособлюють сили, котрі пручалися або були байдужі тому патріотичному піднесенню, яке вирувало на Майдані. Це сусідка Лариси Вероніка,  заклопотана лише влаштуванням особистого життя, безіменний (чи не випадково) строковик, який бере участь у штурмах Майдану на боці силовиків, жінка і теща Ярослава, які не витримали майданівського «беспредела» і гайнули в Тюмень, нав’язлива красуня з телевізора, яка рекламує перстень «Маркиза», коли в центрі Києва розстрілюють людей.

Представлені в романі також і різні погляди на події від тих, хто спостерігає за подіями з-за кордону, і співчуває і допомагає, як Софія  і Алекс, або не розуміють того, що відбувається, як Наталка, котра пише Соломії електронні листи з Америки.

Перед нами вичерпна і широка картина подій, починаючи з побиття студентів і до розстрілу на Інститутській, але авторку цікавить не стільки хід подій, скільки внутрішній пульс Січі, настрої людей. Ми спостерігаємо за тим, що відбувається, співчуваємо героям  і співпереживаємо подіям, спостерігаючи їх спочатку очима людини, зовсім далекої від них, яка занурена у власне горе. Поступово Лариса починає вмикатися у події, розмальовує шоломи, переймається повагою до цих дивовижних людей, які влаштували Січ в центрі Києва, перестає бути байдужою, варить бульйони, намагається бути корисною. Читач перебуває переважно з боку новітньої Січі, дивиться на все очима тих, хто солідарний з майданівцями, узнає про її закони й порядки, шалену людську солідарність і організованість, про схильність нашого народу до самоврядування, взаємодопомоги, палкого прагнення до справедливості.

З першого погляду здається, що це суто жіночий погляд на Майдан: романтичний, зм’якшений, так би мовити, ідеалізований, а тому не зовсім правдивий. Але ж ні! Він дуже правдивий, тому що майже документально і просто  (аж до рецепта революційного бульйону) відтворює ту неймовірну атмосферу, яка і справді панувала на майдані і в яку і досі не можуть повірити  ті, хто бачив в цих людях ебонітові палички, з яких можна виробляти електроенергію. Їм невтямки, що це так і було! Що це є в українцях, і згодом проявилося у безпрецедентному явищі волонтерства і добробатів, які з нуля відновили нашу армію.

В цьому і є той шалений «неурапатрітизм», котрий можна назвати справжнім патріотизмом або  внутрішнім покликом української душі, який не кожному дано вгадати й зрозуміти. Мілі Іванцовій це вдалося!

Такі книги нам потрібні, щоб нагадати українцям, які ми є! Щоб не забували про це і не здавалися!