изображение_viber_2021-01-17_12-53-34             Як уникнути у художньому тексті плакатної антирадянщини і написати  про те, що боліло і досі болить кожному українцю? Написати так, щоб це органічно  увійшло у свідомість читача і стало сходинкою для його внутрішнього розвитку? Як перетворити жагучу сатиру на глибоку і ліричну пісню серця? Мені здається, Дмитро Кешеля у книзі «Родаки» знайшов відповіді на ці питання.

                   Ненав’язливо і м’яко він вводить читача в ліричний світ спогадів свого героя, наповнюючи його образами і картинками, створеними його витонченою уявою. Змушує сміятися і плакати, пропускаючи через серце характери і долі людей і стати свідком і емоційним учасником «ніжного до сліз і колючого до крові» пересічного непересічного життя своїх героїв.

             Автор визначив жанр твору як роман-колаж. Так воно і є, це яскраві картинки дитячих спогадів, розташовані, здається, у химерному безладді, яке може виникнути у мозку дорослої дитини, яка раптом схоче згадати далекі роки. Але така форма викладу дозволила автору створити строкате і тепле полотно життя, філософські з’єднавши у вічному печворку смішне і сумне, зовнішнє і внутрішнє, чорне і біле, реальне і фантастичне.

          Спочатку може здатися, що це просто дуже смішна книга, з перших сторінок починаєш реготати і радіти, що нарешті маєш таку книгу, яка дійсно може насмішити і розслабити. Не часто таке зустрінеш в сучасній літературі, бо всі намагання авторів розсмішити читача, зазвичай, виявляються натягнутими й штучними. А тут просто вибух! Все органічно і до місця!

           Однак подальше читання дещо знижує гумористичний шал, натомість занурює в неймовірно ліричний і зворушливий плин подій. І тоді стає зрозуміло, що сміх автора — лише облямівка для глибокої і трагічної оповідки про історію героїв, які змушені були існувати в умовах «колгозного» ладу, з портретами Леніна і Сталіна на стінах і в головах. І є в тому авторському погляді широка гама відчуттів: від глибоко суму до жартівливої насмішки і сарказму.

            А в цілому це неймовірна іронічно-лірична історія про бешкетного хлопчика Митька і його родаків: мудрого і доброго діда Соломона, його буркотливу і заповзятливу дружину бабу Фіскарошку, розумника діда Наполійона, дивну художницю мамку і злодійкуватого нянька, який вічно щось краде у «колгозі», щоб прокормити свою родину. Ми знайомимося з безліччю симпатичних родичів і сусідів, а також тварин, кожний зі своїм смачнючим прізвиськом, на кшталт Гітлерки, Пуцлика, Гебельса, ворожки Клари Цеткін, нанашки Кутузовки, директора школи Сусанина, учителя пана Фийси, учительки пані Динамітки, кози Танкістки і т. ін.

             Всі вони чимраз потрапляють у якісь кумедні і трагі-куменді пригоди (наприклад, вдарений блискавкою дід Соломон і його похорон, після якого він ожив, а Фіскарошці довелося всім відшкодовувати збитки, які родичі і сусіди зазнали під час підготовки до поховання), герої часто протиставлені владі і виходять із зіткнень з нею переможцями завдяки своєму незбагненному почуттю гумору.

             Іноді викликає здивування, як  неласкаво і брутально поводяться одне з одним оті родаки, і по голові і по хребту відгрібають, і на свята та гостини закінчують застілля побиттям, та і до «паленки» чимраз прикладаються, але читач розуміє, що то певною мірою гіпербола, а, за великим рахунком, сумний бік «колгозного» життя, коли людям доводиться виживати і залишатися при тому ґаздами власної долі. В тому їм допомагає весела вдача, гумор і почуття власної гідності. Вони по-своєму прилаштовуються до нелюдських умов існування, знецінюючи радянську владу своїм наївним і прямолінійно нищівним гострим словом.

  А «Совецька власть» само стояла на порозі сільради, смалила папіроси і пильно пасла дорогу на Мукачево. Її , «совецьку власть», уже кілька років у нашому селі незмінно і дуже успішно презентував наймолодший бабин брат Андрій на прізвисько Австрійський Пірат».

           Колишній гангстер і авантюрист, герой кримінальних хронік всієї європейської преси, «не було банку, в який би вуйко не міг проникнути і обчистити його, і казино, де б він в азартних іграх не обшахраював невдах». Так непомітно і вщент розбиває автор ту «совецьку владу», не залишаючи їй жодного шансу на повагу і реабілітацію.

                 Влада владою, а своє життя диктує інші закони. І це закони Любові. Поступово читач це починає розуміти. Так, справжні стосунки між сварливою, на перший погляд, бабою Фіскарошкою і п’яничкою дідом Соломоном наповнені любов’ю і глибокою спорідненістю душ. Фіскарошка сумує за дідом, коли він «вмирає», пробачаючи йому всі його «гріхи». А дід на питання онука, чому той не дасть бабі здачі, коли та його скубає, мудро відповідає:

– Моя Марька така розумна жінчовка, што всяка рука поганьбилася би її вдарити.

– А ви дурні, што баба вас усе по голові лупить?

– Та ні. Я тоже дуже розумний. Лем у моїй голові розум часто застоюється і дрімає. А Марька таким образом своїми кулаками будить мій ум і виганяє його просвіжитися мало на люди, – стишує свій голос дід, ніби відкриваючи велику таємницю».

               Читача мимоволі охоплює почуття невимовної симпатії до цих неідеальних, іноді наївних і дурнуватих, іноді мрійливих і пожадливих, але шалено симпатичних і теплих героїв.

                  Тільки наприкінці книги ми узнаємо, чому інтелігентний учитель Фийса так безнадійно і пристрасно покохався з паленкою. Трагічна доля його родини і талановитого сина викликає у читача сумні роздуми про важкий жереб людини у часи революцій і війн у тоталітарній державі. Іноді і геть страшні картинки з’являються поміж кумедних епізодів книги, наприклад, арешт Владьо, сина учителя Фийси, або зміна караулу при «скотовозі» з мадярськими революціонерами.

изображение_viber_2021-01-23_12-17-14

                 Пропри все, книга світла і життєствердна. І Святий Іван, який все-таки спокутував свій гріх і пройшов по воді, тепер буде оберігати ці земні Небесі, бо «Господь створив людину не для знищення, а для життя».

                 Цікавим в цьому плані є і образ мамки – талановитої художниці, яка оволоділа великим знанням з книги пророка Авеля Сінайського «Одкровення Слова» і відкрила для себе і свого сина велику і непереможну силу вільного творіння. Розділ книги «Мамка мої» проникнутий світлою любов’ю до матері і розкриває нелегку долю справжнього митця, вимушеного існувати у суспільстві, далекому від мистецтва, Бога і чистого Слова істини.  І хоча її дивні живі картини прийшлися не до смаку радянській культурі в особі контуженого у голову Пуцлика («не те, що геть дурного, але і не від світу цього – сильно заїкався і повністю перейшов на російську мову»). Але мамка вийшла переможницею із зіткнення з «партейною культурою» і воїстину народним мистецтвом.(«Портрети передових доярок з пишними цицьками; постави мужніх лісорубів із таким сокирищами, одним ударом котрих можна водно мить не тільки тисячолітнього дуба зрубати, а й загнати у могилу половину армії хана Батия».) Коли Пуцлик з двома працівниками райкому партії прийшли записувати Анну у колгосп, тиха і непомітна колишня княгиня сміливо дала відкоша:

«Я не худоба, аби мене записували в колгоз… Я – потомственна княгиня… а ви… вірніше… ти є, був і будеш смердом, рабом і слугою…. Ви заблудилися… Ідіть з миром і не грішіть більше». І ті пішли, дякуючи і кланяючись.

                Казкова ситуація, чарівне прощання з сином і її відплиття на білому човні з білосніжним лелекою на кормі і останні слова мамки: «Світ – це зовсім не те, що ми бачимо», а також її прохання до сина, щоб зупинив її, сказавши «Не смійте оглядатися!» – спонукають читачів до глибоких філософських роздумів і культурологічних узагальнень.

             Книга написана чудовою мовою, щоправда іноді складною для сприйняття мешканцями центральної України. Попри те, ця колоритна мова лише додає тексту незбагненного смаку і змісту.

              Особливим ліричним настроєм сповнені описи природи, яка оживає і стає повноправним учасником міфологічного дійства.

«Сонце, зітхаючи й тримаючись, як старий селянин за нароблений поперек помалу сідало на обрій», «Сонце, звісивши ноги, сиділо на маківці полудня і щасливо сміялося на всеньке велике літо».

«Усе навкруги одяглося в одноманітні зелені шовки». «Старенької квітучої акація із сумними материнськими очима і запахом вуст коханої… Старенької акації – ніжного до сліз і колючого до крові – найдобрішого і наймилішого дерева на всім Божім світі…»

«Такої хитрувато-лукавої і по ґаздівські розсудливої гори, як наша Ловачка, певен у всьому світі не здибаєш», «Наша  Ловачка, наче дбайлива мати над колискою первістка, ніжно схилилась над Мукачевом».

        Все навколо стає частиною  неповторної людської історії, пов’язуючи  і концентруючи навколо себе чарівні і реальні спогади дитинства героя, якого читач мимоволі асоціює з самим автором.

         А як смачно описує автор перше кохання героя до Мані Крумплянки:

«І тут зненацька мені у грудях щось усміхнулося до тої шаленої Мані, затепліло і стало невимовно хороше. Я раптом відчув в собі якесь дивне щастя. Ні, це було навіть не щастя, а відчуття, ніби у грудях, під самим серцем, негадано звило собі гніздечко маленьке пухнасте звірятко. І заворушилося оте дивовижне звірятко – все таке тепленьке, миле, світлооке, голубе і пухнасте…»

      Найбільше вразило, як автор вміло маневрує між смішним і трагічним в людському існуванні, перетворюючи свою розповідь у глибоку і витончену ліро-епічну філософську драму. І якщо розділ «Збийвіч» може розсмішити читача до сліз, то розділи «Мамка мої» або «Колюча акація» – розчулити також до сліз, збурити і змусити задуматися.

Це класна книга! Глибока і світла! Пожива для душі і розуму!