165405019_270501814679123_501217208932606269_n

Пригодницький роман на історичну тему, та ще і товстелезний, тобто «надовго» і для «зануритися» – те, що потрібно для любителів цього жанру. Василю Красу це вдалося, в його романі все підпорядковано законам пригодницького жанру: викрадення, підступні зради, підземні ходи, пошуки скарбів, кінні, піші рукопашні і навіть морські бої. Є тут і традиційний поділ на позитивних і негативних героїв.

Підступний злодій Загорулько, який викрадає українських красунь, дітей і дорослих і переправляє їх Тахтару для подальшого продажу на невільничому ринку у Кафі. Справжній  злодій, який  весь час стає на заваді головним героям, постійно уникає покарання і вислизає з рук,   змушуючи читача нервувати.

І навпаки, є сміливець Тарас Завірюха зі своїми хоробрими товаришами, Юрасем Кремінем і Іванком Барабашом, які намагаються врятувати Максима  Перепечая і Катерину Заїку з полону. Ці козаки беззаперечні герої, лицарі без страху і докору. Читач захоплюється  також і Максимом,  який навіть у підлітковому  віці вже показує свої якості бійця і вірного друга. Ми вболіваємо за нього, коли він змагається з рудим суперником-полоненим, який, до речі, теж є негативним персонажем, коли намагається врятувати Азізу або допомогти Яну Сулковському.

Все це на тлі історичних подій того часу. Видно, що автор ретельно опрацював історичний матеріал і майстерно відтворює атмосферу тієї доби. Перед читачем побіжно проходять бентежні події того часу, смерть Хмельницького, обрання гетьманом Івана Виговського, невдоволення частини козаків. У перегони за звільнення бранців вплутується сам Іван Сірко, ми спостерігаємо за тим, як його козаки на чайках атакують турецькі галери, щоб пограбувати їх, і випадково звільняють бранок.

Пригод тут вистачає, іноді аж за край. А підземних ходів  аж три! Мені навіть здалося, що це занадто і виглядає одноманітно.

Для більшої цікавості автор додає у події і Сивоволосого химомордника, який може передбачувати події.

Втім читач іноді і сам може здогадатися, що буде далі. Тобто пригоди доволі передбачувані. Наприклад, кінь у Азізи поніс, і одразу стає зрозумілим, що Максим її врятує. Сулковський втік  з Кафи і повернувся до аулу, щоб врятувати мати і Максима, одразу зрозуміло, що його схоплять. Однак і несподіванок теж вистачає, як то чарівний порятунок Сулковського або історія зі скарбами. Іноді мені здавалося, що кількість пригод і всілякі несподіванки були самоціллю автора, щоб якомога міцніше тримати увагу читача.

Василю Красу, і справді, це вдається. Кожний новий розділ закінчується певним заохоченням, яке спонукає читати далі. Але в кінцевому результаті – вийшли суцільні пригоди і переважна схематичність характерів та відсутність еволюції героїв. Вони не змінюються, не розвиваються, навіть хлопчики. Начебто і навчалися у полоні, але переважно бойового мистецтва. Я не знайшла, а може, пропустила за пригодами якихось складних психологічних  ситуацій вибору, розкриття характерів героїв.

Для мене Тарас Завірюха майже ніякий. Ну хоробрий, ну завзятий, палець відрубав Тахтару. Решта його характеру і людської суті якось залишилася за кадром. Що він взагалі таке? Чого прагне, чого хоче від життя, як ставиться до людей, яких жінок любить, які пісні йому матінка співала та чи співала взагалі і т.ін. Є якісь певні натяки, але вони побіжні. Навіть Юрась Кремінь, який любить випити і поспати, більш живий.

Позитивна маска, яку надів на Завірюху автор, зробила його заручником певного авторського задуму, за яким він просто виконавець запланованих автором подвигів. Тому, зазвичай, і вчиняє передбачувано. Так само, як і Загорулько або Юхим, Ібрагим. Ну, може Тахтар трохи має суперечливості у характері, коли симпатизує Максиму і має доньку від української бранки. Вже якась така нелінейна цікавинка.

Можливо, якщо б у книзі було менше «підземних ходів», а більше індивідуальності у змалюванні характерів, якихось суперечливих вчинків, побутових деталей,  родзинок, властивих певним героям, не тільки зовнішніх, книга була б ще краще. Позитивні – сміливі, гарно б’ються, не ображають старших і т. ін. А негативні обманюють, зраджують, виявляються боягузами і т.ін.  Це зрозуміло і нецікаво. В житті дуже рідко так буває.

Навіть у пригодницькому романі, мені здається, читач шукає живого себе, зі своїми суперечливими почуттями, думками, помилками, негативними рисами характеру, як наприклад хвалькуватість і гарячковість  Д’артаньяна, які зробили його всесвітнім улюбленцем серед героїв пригод.  На мій погляд, має бути щось життєве, суперечливе у  вчинках героїв, тоді вони не будуть сприйматися функціонально. Наприклад, хтось злякався і відступив, сховався десь у кущах, штани намочив, у калюжу пикою впав, розірвав свитку, загубив шапку, на нього напала дрисля абощо. І він змінюється, як і в житті. І ця еволюція перед очима читачів, тобто вони в ній беруть участь. Тоді герой стає частиною читача. За нього хвилюються не на жарт, вболівають всією душею, а не тільки слідкують за карколомним сюжетом.

Мені не вистачило у книзі й кохання, хоча жіночих образів достатньо. Любовні інтриги завжди роблять пригоди більш напруженими, цікавими і живими. Кохання Загорулька до Сулковської не беру до уваги, бо воно виписано як злодійське. А насправді, може він  і любив, раз так ризикує заради неї.

Загалом, книга мені сподобалась. Вона тримала увагу, і я з нетерпінням чекала продовження історії. І це супер класно! А недоліки легко виправити у наступних серіях).165405019_270501814679123_501217208932606269_n