103611275_kompotizyablokБосоноге Миколчине дитинство пройшло на краю села, за старим колгоспним садом. Тут все своє, натуральне. Навіть задоволення. Від мамчиної солодкої цицьки до ароматної антонівки, розміром з сирну голову. В саду так в ніс і шиба зрілою осінньою свіжістю.

Уп’ється хлоп’я зубами в соковиту м’якоть, і потече по губах і підборіддю білястий сік. Голову підніме, а там світяться мереживах листя золоті яблука, не злічити цукрових боків, сяють, чекають свого часу.

Любить Миколка антонівку, і мамку любить, і село своє, що в чорта за роги зачепилося. Хоча й любити-то начебто ні за що. Немає тут ні клубу, ні бібліотеки, ні навіть середньої школи. А навіщо? Дітей на все село п’ятеро. Колька серед них наймолодший.

Для матері – послідок і первісток одночасно, нежданий, негаданий. Настася народила його в сорок п’ять, від своєї прощальної залітної пристрасті. Злетів лебідь, а пісню залишив. Таку, що й не хочеш, а бережеш, більш за все на світі. Не буде більше.

Все краще, що зберігалося нею колись для майбутнього сімейного щастя, дісталося синові. Ось і цицьку смоктав до трьох років, ніяк не могла відлучити.

Зате від добра материнського й ласки Миколка світився весь, сипав кругом нерозмінною монетою простодушну посмішку й незліченну радість. Просто так! Від широти душі, без задньої думки. І отримував у відповідь такі ж щедрі задоволення.

2486219Їх дарувала йому безкорислива річка й добре сонце, теплий вітер, що несе з полів терпкий аромат полину. І, здавалося, нічого більше не треба було Миколці. Ну хіба мотоцикл, щоб дівок возити. Щоб верещали, сидячи за спиною, вчепившись в нього зі страху усіма своїми м’якими жіночими округлостями, щоб вичісували потім з пухнастого волосся світляків та будяки.

Довго збирав Миколка гроші на бажаного залізного коня. Їздив в район, прицінювався, на паркан залазив –  примірювався. Очі замружит і рулить, погойдуючись з боку в бік, як дитина. Дівки зі сміху по узбіччях падають, так штабелями й вкладаються.

Але ж купив! Сам гроші збирав, у всьому собі відмовляв. В’їхав переможцем на центральну площу біля клубу весь у хмарі сірого пилу. Стриножив коня, струсив з себе дорожній страх і гаркнув на все село: «Гайда зі мною! Кого покатати!» Дівки від сміху в кущі поховалися.
Не бачать вони в Миколці лицаря Ланселота. От дурепи!

Підріс послідок, вивчився землю орати й хліб ростити, міг би сіллю землі рідної стати, коли не вивітрилася б до останньої худої билини споконвічна Київська Русь. І не перебралася б до міста, до блискучих машин, вогнів цивілізації та глянсових імпортних яблучок.

***

Сусідка Ольга приїхала в село оформити спадщину: бабину хатку. Та й затрималася на тиждень. Розслабилася, розм’якшилася дівчина від простору, що звалився на голову. Після міської задушливої ​​тісняви не могла надихатися пряним повітрям полів, все бродила, бродила уздовж околиці.

Кинув на неї Миколка свій простодушний погляд. І зачепився чомусь. Відгукнувся поклик в її волошковім «так» під копицею пахучого лісового сіна, де схоронилися обидва від літнього дощу. Чи випадково, чи жадано, чи гадано… Палке ароматне задоволення засліпило, оглушило, обдурило їх…

Розмітали ще не одну купу соломи. Скололи в кров молоді жадібні тіла. А потім сіли на мотоцикла й полетіли з села слідом за журавлиною зграєю.

Ближче до зручностей. В місто…
Тут, на тісній тахті, що дісталася молодятам від бабки, задоволення вже не тхнуло ні свіжою соломою, ні червневим теплим дощем. Більше –пилом і тим характерним запахом старості, який нічим не виведеш. Миколчина чоловіча міць значно підросла, з тих пір як мати відірвала його від грудей. І він жеребцем скакав кругом дружини, заплющивши очі й радісно прикипаючи до нової цицьки. Стиглої, пружної та такої ж солодкої, як антонівка в материнському саду.

Але Ольга, на відміну від матері, просто так прикладатися до задоволення не давала. Волошковий погляд її наливався густим бузковим кольором, і жадібно нишпорив довкола в пошуках ускладнення простих задоволень. Для їх придбання впрягла дружина Миколку в тяжкий сімейний віз.

Як молодий орний бик, гарував хлопець вантажником на складі, з ранку до вечора кидав ящики та мішки. Додому ледь приповзав. Тільки біля теплої Олиної цицьки й відходив.

Зате тахту незабаром поміняли. І шафу тристулкову поліровану придбали. І новий двадцатидюймовий плаский екран для залучення до чужих, заморських задоволень. І все дивився в нього Миколка, роззявивши рота й розчепіривши вуха, не міг надивитися. І теж так хотів, щоб яхти й пальми, прозорі басейни й засмаглі мулатки з шоколадними сідницями. А ще, щоб замість мотоцикла, який в дворі без діла іржавів, машину мати. Іномарку з блискучими боками! Щоб тих мулаток із сідницями катати по курортах.

А поруч хропіла опарою в діжці пухка дружина, та сизий місяць сонним оком витріщався у вікно, освітлюючи бідні на пальми міські джунглі. Досягти закордонних радощів виявилося складніше, ніж землю орати. Гарував багато, а платили мало й не завжди. Не вмів Миколка ні гроші заробляти, ні повітрям цим дихати. Пластилінові яблука в’язли в зубах, хурма й ананаси терпли на язиці та отруйним грудками згорталися в шлунку. Одне слово – заморські.
Зажурився Миколка, згадуючи материнську падалку, займану першим морозцем, рідну, ароматну, живу. Змарнів він, захворів. Потягнувся до спиртного.

І, правда, випивши, повертався в дитинство. До нехитрих задоволень, що не вимагали нічого, крім присутності. До синіх брижів поля й  річки, в яких плавав колись вільним стилем. До того парного туманного ранку, коли йшов пастушком за сільським стадом, а за спиною в ганчірковій сумці мамині пироги та шмат сала з огірком, що дала в дорогу. Як гігантська кульбаба, розквітає за лісом ранок, кидає на верхівки дерев золоті пелюстки світла. М’яко стікає туман в росисті яри, заплутується в соковитій траві. Корови йдуть тихо, лягають, дозволяючи й пастушку присісти під деревом на висохлу траву, з’їсти поскубаний вже пиріг і подивитися навкруги.

Пивна пляшка – нова Миколчина цицька – у нових задоволеннях не відмовляла, жадібним бузком не зиркала, слухняно вливала в остигле нутро ігристе тепле щастя забуття, радо запрошуючи похитатися в солодких спогадах.

Зрідка виринаючи з них, Микола повертався до обов’язкових задоволень шлюбу. Але любовний механізм не слухався. І шлунок хворів, і кашель мучив. І дружина недовго терпіла. Якось зібрала його манатки та випровадила.

Так він залишився один. На новій орендованій квартирі дзеркально світилася біля стіни чужа полірована шафа, зовсім така сама, як і у Ольги залишилася. Припадав пилом в кутку телевізор з одним працюючим каналом, транслюючи строкаті репортажі про чуже солодке життя.

Через пару років крихти простих Миколчиних задоволень непомітно склювала туга. А сам він затягнувся якоюсь зеленою корою, перетворившись у доходягу з каламутною тугою в очах.
***

Настася померла восени, коли дружно падали з дерев стиглі запашні яблука. З тих пір як син подався в місто, їх не було кому збирати, й вони пухли від вологості, наливаючись коричневою земляною гниллю, й неспішно поверталися до землі, яка виростила їх і віддала свої солодкі соки.

Микола стояв над свіжою материнською могилою. Холодний дощ тік по його обличчю, змішуючись з солоною вологою невидимих ​​сліз. І десь за лісом, там, куди ховалося в дитинстві сонце, світлішало небо. А з темного яблука хмари розтікався уздовж горизонту солодкий білястий сік…

o-tsentre-zemli-apple-garden-photo