Українці схильні до створення кумирів. Та ні, не тільки українці, це притаманно людям взагалі. Вони обирають когось на хвилі популярності й підіймають на небачені висоти, майже не моляться, ковтають кожне слово, роззявивши рота слухають, слухають, а потім натхненно їдуть за ним у прірву. Колись давно українці надихнулися палкими промовами комуністичного російського брата і довго-довго слухали його, наслідували й затуляли очі на страшні та явні ознаки Сатани на яскравому обличчі Месії.  Як довго може тривати облуда, яка закриває очі й затуляє вуха? Для когось і тисячі років.

Є люди, на щастя, які завжди у всьому сумніваються. Саме вони й не дозволяють кумирам панувати.  Настає час  і облуда з очей спадає. Іноді для того, щоб це сталося небу доводиться використовувати надто радикальні методи. Де останнім аргументом стає смерть, катування, ґвалтування, неприкритий грабунок. Коли зриваються всі маски й оголюються всі диявольські вищири.

Так українцям відкрилося справжнє обличчя москалів, яке бачили ще Іван Мазепа, Богдан Хмельницький, Тарас Шевченко, Степан Бандера. Бачили й доносили до своїх, але ті чи неуважно слухали, чи надто захоплювалися солодкою і втішною брехнею, генерувати яку в Москві вчилися  віками. Вони досягнули у тому  найвищих щаблів досконалості, коли й самі брехуни свято вірять у те, про що брешуть. Так, що ладні життя своє віддати за ту святу і величну брехню.

Але брехня – лише маска, за яку зручно сховати будь-що. І свою ницість, і бідність, і глупство, і жорстокість, і заздрість…  Сховати так надійно, що раптом з ницого і підлого, підіймаєшся на недосяжний п’єдестал «руської величі», коли весь світ тобі заздріть, весь світ тебе боїться. Не поважає, нащо руським та повага, не любить, вони й самі себе  не люблять, живучи  у бруді та смороді, ні, їм достатньо, щоб їх боялися.

От тільки накладка вийшла… Все пішло шкереберть в Україні. І з очей всього світу спала облуда, ніхто більше не зачарований «загадковою російською душею» і «непереможною російською армією». Не бояться їх. Зневажають, ненавидять, гидують, але не бояться.

Звісно ж, коли на тебе летять авіаційні бомби, уламки будинків, шматки заліза, будь-яка нормальна людина відчуває страх. Вона навіть може стати на коліна, впасти, прикриваючись від ударів і захищаючись від смерті. Бо одна ненависть і огида, на жаль, ще не здатні зупиняти ракети і кулі. Але всередині українців під шаром страху, болю і відчаю лежить непереможна воля до свободи і віра в добро.

Ми загартовані століттями негод, поневолення, боротьби за свою свободу. Ми так часто зазнавали поразки, що звикли сприймати їх як сходинки до свого остаточного звільнення від росії. Ми стали сильними й непереможними. Такими, якими зараз захоплюється весь світ. Нарешті ми відчули шанс остаточно розв’язати українське питання. Путін вгадав. Тільки ми маємо вирішити його по-своєму, а не по-путінськи. Він і ті, хто за ним стоїть, хочуть нас знищити, бо підкорити, вже зрозумів, що не вдасться. Ми хочемо жити. Жити вільними! І ми  обов’язково виживемо і переможемо!

А русня, рашисти, кацапи, кляті москалі вшиються з нашої землі назавжди. Це звучить як нове завдання для нашого загального захоплення. Свобода  і право на самобутній шлях має стати нашим постійним кумиром, який ніколи не зрадить і якому можна поклонятися скільки завгодно. Поки ми і справді не «запануємо у своїй сторонці».

Що стосується росіян, які на новому етапі нашого протистояння вирішили знову привернути до себе увагу і змусити нас вивчати їх кляту «загадкову душу», хочу їх розчарувати. Їхня загадкова душа більше не є загадкою. Після Бучі, Гостомеля, Маріуполя, Бородянки, Харкова, Чернігова, всіх сіл і містечок, де ступила їхня брудна нога, більше ніяких згадок. Все стало якось дуже швидко і цілком очевидно і зрозуміло. Ясно до всієї чорної глибини тої безодні, у якій вони перебувають.

Звісно ж і ми не янголи, є і серед нас потвори і покручі, але таких, як в руських землях, немає таких покручів. Ми зрозуміли це з такою безнадійною очевидністю, що навіть не відчуваємо розчарування. Тепер у нас нова важлива задача: створити нові умови існування поряд з таким сусідом. Не просто поганим, галасливим або дурним, від якого постійні проблеми й головний біль. Тепер нам ясно, що це смертельно небезпечний сусід. Бо його заздрість, його ненависть до нашої незалежності, його зверхність і бажання принизити й піднестися чужим коштом, вартують нам життя. Не тільки спокою, а самого життя. Тому тепер маємо вигадати такі способи для нейтралізації його агресії й безпеки життя поруч, котрі справді будуть нас захищати.

Мені зовсім не цікаво копатися у багні. Чому вони такі? Чи є то ментальна хиба руських, чи то просто результат тотального впливу російської пропаганди, а насправді вони добрі й людяні. Ні, годі ілюзій. Годі шукати пояснення нелюдяності людськими способами. — —

Вони убивають не тому, що їх ідеологічно зарядили й обманули, вони убивають, бо отримують від того зловтіху. Вони хочуть убивати.

Вони грабують, бо хто ж з руських не грабує, і це є для них головним виправданням ницості. Зазіхати на чуже, то певно в крові, з часів монголів-кочівників, які тільки тим і жили, що «освоювали» (денацифікували й демілітаризували чужі території).

Вони ґвалтують, бо… Я не знаю, чому вони це роблять в часи, коли секс не є чимось табуйованим і доступний всім. Можливо, теж через заздрість до краси українських жінок. А може і тому, що у приниженні жінки, приниженні полоненого, катуванні й знущанні з цивільних, дітей, старих бачить спосіб свого піднесення. Бо є насправді настільки нікчемним, що  і самим стає страшно. Вони навіть мародерять як останні жебраки, забираючи по хатах унітази, розетки, вживану білизну і старі килими.

Раптом побачивши, в яких умовах живуть українці, як гарно, затишно і зі смаком вони облаштовують свої будинки, москаль мимовільно порівнює їх зі своїми бараками без туалетів і людських засобів існування і в його мізерній душі спалахує вогонь лютої ненависті до того, хто це має. Тому він прагне його покарати за щастя, за любовь до своєї землі, за любов взагалі, яка обійшла росіянина стороною. Адже той, хто здатний любити, ніколи не вчинить так, як вчиняють вони.

Росіянці несли нам свій руський мир, а досягли того, що більшість українців ненавидять москалів. Бажають їм лютої смерті. Не вважають їх навіть людьми. Чи цього прагнули «братики», перетнувши кордон України й ступивши на нашу землю встановлювати свій порядок? Їм марилися тут фашисти, а фашистами виявилися вони самі, вбиваючи невинних людей, прикриваючись жінками й дітьми  як живими щитами, знущаючись з нас. Вони горять тут у танках, літаках і машинах, гниють у полях і канавах. Птиці вже гребують клювати їх розкладені тіла. Їх вбивають сотнями й тисячами. А вони все пруть і пруть сюди за унітазами й килимами. Скільки ж їх там?  Думають, всіх не перестріляємо? Мамки ще народять? А нам що залишається? Тільки фільтрувати ту отруту через сита наших фронтів.

Та щоб вас розірвало на тих унітазах і тих килимах! Вони ніколи не принесуть вам того щастя, за яке ви вбиваєте українців. Бо щастя треба заслужити, працювати для того, щоб воно сталося у житті. А працювати росіянам неохота. Їм  як Емелі на печі лежати й «пащучьємувелєнію» все само з’явилося б. В житті само не з’являється. Тоді логічно відібрати це у того, хто має. Дарма, що за вкрадені для дружини прокладки бандери запросто можуть у чорнозем закатати, разом з танком.

РОСІЯНСТВО

Дехто вважає, що рашизм – то є якась особлива психологія, ідеологія, ментальність. Я думаю, що в тому чи іншому прояві негативні риси сучасного росіянина притаманні будь-якій людині на планеті. Жадібність, заздрість, манія величі, зверхність, байдужість до пошуку правди, прагнення до створення кумирів, бажання сильної руки, агресивність, войовниче невігластво. Але це не є виправданням для росіянства. Назвемо це явище саме так.

РОСІЯНСТВО  виявилося якоюсь всеосяжною, глобальною в рамках росії ознакою психологічної, ментальної, ідеологічної, національної, культурної сутності мешканців  цієї країни.

Чи винний в тому повсюдний володар думок – телевізор державного зразка, який зомбує власне населення? Чи причина в лінощах і небажанні думати й шукати інформацію самостійно, у звичці пливти за течією, як сміття, і надіятися на «авось». Або це генетика, традиція, заповіти предків, які засіли у підсвідомості, тож не витравити їх звідти нічим. Хіба що гільйотиною. Скоріш за все, все у сукупності.

Росіянство – це готовність з патологічною маніакальністю терпіти неподобства  і нічого не робити, щоб їх виправити. Підтвердження тому порожні села, вимерлі квартали, бруд, розруха ледь від’їдеш від Москви і Петербургу. Бог терпів і нам велів. Ми стільки витримали і ще витримаємо! Терпіли якісь! Навіщо? Навіщо терпіти поруч із собою брехню, бруд, розруху, підлість? Навіщо дозволяти собі руйнуватися і руйнувати все навколо? Яка велична мета може це виправдати? Щоб бути не такими як весь світ? Щоб всі боялися і заздрили? Щоб довести всім, які ви довбні?

Росіянство – свята віра у доброго царя і справедливого  вождя. В того, хто всіх  навчить, наставить на шлях істинний і поведе за собою в болото, чи на плаху. Не має різниці. Начальник знає, куди всі мають йти і йому свято довіряють своє життя і життя своїх дітей. Йому вірять, поклоняються, складають пісні й вірші. За ним ідуть на смерть і вмирають, проклинаючи та нарешті прозрівши.

Росіянство – це чванство, тобто бундючність, зарозумілість, виставляння своїх переваг. Росіянці, навіть найрозумніші та начебто освічені, щиро вважають руських великими. І хваляться собою постійно. Російський шовінізм, чванство заважають їм бачити далі свого носа і помічати досягнення інших і свою нікчемність у порівнянні з іншими.

Росіянство – вкорінена у підсвідомість звичка до подвійних стандартів, тобто брехні. Про яку ще Достоєвський у своїх щоденниках писав, називаючи це двома правдами, або делікатністю для інших і певною дикістю для себе. Цю дикість колись у всій красі побачили німці, коли російський солдат прийшов у Німеччину, звільняти її від фашизму. І грабунки, і ґвалтування старих і малих, і свинство, навалені посеред віталень кучі гівна, розвалене, розтрощене житло набагато заможніших і культурніших європейців. Тоді всю цю дикість можна було списати на те, що, мовляв, російський солдат мстився за спалені села і вбитих родичів.

А чим пояснити теж саме і Бучі, Гостомелі, Маріуполі, в інших окупованих містах і містечках, в які у двадцять першому столітті зайшла та сама «пострадянська» орда, яка ані чим не відрізняється від тої, колишньої? Чим пояснити, що навіть їхні дружини спокійно сприймають у телефонних розмовах повідомлення про мародерства і зґвалтування. Хихотять і замовляють своїм коханим, що їм вкрасти, щоб привезти додому з відрядження в Україну.

Росіянство – це мерзота під гарною обгорткою про величну місію Росії. Це вигадана теорія про допомогу російськомовним братам, яких вісім років бомбили кляті бандерівці, воєнізовані НАТО, озброєні біологічною зброєю і ненавистю до росіян. Ненависті не було, тепер з’явилась. Бо тільки в уяві московитів Росія свята і жертвує собою і своїми солдатами, яких палять десятками тисяч, щоб знешкодити людство від фашизму. Людство чомусь не вірить у її величну задачу. Заздрить, думають вони… Ні, просто гидують і ненавидять. За те і росіянець ненавидить весь світ. А найбільше українців, які живуть поруч і весь час хочуть звільнитися від впливу і нав’язаного керування. Росіянці називають це русофобією. Лестять собі, як зазвичай.

Росіянство – це звичка до тотальної брехні. У всьому. Від малого до великого. Брехні такої витонченої, стократно перекрученої, багатоходовочної, що вони й самі плутаються, де, коли й кому про що збрехали. Потроху починають самі собі вірити. Хоча десь в глибині завжди знають, що є правда для себе («ми своє візьмем», як казав Достоєвський, або «який руський не краде», як сказала одна дружина своєму чоловікові про його мародерство в телефонній розмові). Вони добре знають  про себе, що вчиняють паскудство, що вони нелюди, дикуни й сволота, але роблять це, бо це, вочевидь, їх природа. Адже для них це і є «своє взяти», тобто «себе проявити» у тому вигляді, в якому вони існують глибоко всередині своєї сутності. Без обгорток і гарних втішних слів про свою жертовність, месіанство, патріотизм і решту словесного мотлоху..

Росіянство – тотальне пияцтво. З бородатою історією, традиціями та дивною підтримкою суспільства, яке наче і страждає від цього, але остаточно не засуджує. Ставиться з розумінням і з жалістю. Тому що…  Всі складні проблеми вирішуються в росії за допомогою пляшки й бухання, яке охоплює, наче пошесть, все більші території. І вони стають занедбаними, перетворюються на пустелю. Росіяни  вважають, що краще залити очі й не бачити проблем, ніж їх вирішувати. Вони й в Україну зайшли, певно, на синьому оці, а хто і був тверезий за першої нагоди залив очі, щоб не бачити, що накоїв. Наосліп можна  і галабурдити  досхочу, бо ж навіть мати скаже, виправдовуючи: «Та вони ж діти зовсім, їм же ж треба чимось зайнятися, не сидіть же просто так. От і розважаються…» Ага, а попутно все трощать, ґвалтують жінок і дітей, грабують, влаштовують стрільбища на живих беззбройних людях. Еге ж, діти!

Росіянство – це перманентний стан втрачених можливостей і заздрощів до реалізованих можливостей сусіда. Вони кажуть, що їм заздрить весь світ і ненавидить їх за це. Насправді все з точністю до «навпаки». Це вони чорною заздрістю заздрять всьому світові, за заможне життя, за нові технології, за якісну техніку і гарний одяг, за красивих жінок і плодючі землі, за щастя, якого вони так і не змогли досягнути, бо проґавили свої шанси.

Росіянство – це повсюдне епігонство. Вони зомбовані ідеями свого фюрера, повторюють і просувають його шизофренічні маячіння. Наслідування чужих ідей, використання чужих винаходів, крадіжки мелодій, слів, образів. Відсутність самостійної думки й самостійної  творчої реалізації, безперервне врахування  централізованих настанов, темників, схем, ідей — суть росіянства. Поклоніння цим ідеям, попри очевидні хиби, заперечні доводи, історичну правду, життєві приклади, які їх спростовують.  Це якесь масове божевілля ненормальних, які вважають ненормальним весь світ і періодично крадуть в нього все цінне і важливе, видаючи це за своє.

Росіянство — чванство, хамство, ошуканство, пристосуванство, нахабство, бидляцтво, блядство, свинство, рвацтво, за тією словотвірною моделлю з’явилися в російській мові й слова «снохачество», «коварство», «воровство», «безумство» та ін.

Я вирішила об’єднати їх всі у одному слові – росіянство – це таке узагальнення, яке ніби розтлумачує поширеність явища, незалежно від того, хто є замовник при владі й кого хочуть зробити цапом відбувайлом. Звісно ж, Путін чудово підходить на роль відповідача «за всіх», за всіма параметрами. Але ж не він фактично грабував, вбивав, ґвалтував, знущався, стріляв у потилицю людям зі зв’язаними за спиною руками, розстрілював цивільні машини, не він, вибачте, срав на килими посеред віталень. Так дозволив, схвалив, але робили все це звичайні росіяни, отруєні своїм росіянством.

Божевільні, які заперечують своє божевілля. П’яниці, які вважають себе тверезниками. Брехуни, які називають себе правдолюбцями. Раби, які думають, що вільні.

Чому їм іноді вірять в Європі, в світі, чому є люди, які приймають їхню пропаганду всерйоз? Задумалась над цим. Адже простим поясненням, що, мовляв, дурні, то і вірять, тут не обійдеться. Бо часом Росію підтримують і цілком розумні, навіть освічені люди. Річ у тім, що вони судять Росію своїми мірками. Тобто з позиції здорової, розумної, інтелігентної і толерантної людини. До речі, довгий час і українці так само потрапляли у пастки, теж судили росіян по собі.

Ну як можна повірити в зашкварний цинізм, коли  сам агресор ініціює скликання радбезу ООН? Це ж не може бути правдою? Як фашист  наголошує про боротьбу з фашизмом? Як повірити в те, що у двадцять першому столітті людину можуть вбити тільки на те, що вона розмовляє іншою мовою. Або просто так, за те, що проїжджала мимо на велосипеді або вийшла з підвалу у перервах між бомбуванням, щоб взяти води для дітей, які вмирають від спраги.  Хіба ж то люди, які вбивають тому, що захотілося постріляти? Заради чого? За що? Щоб трофейний унітаз додому привезти, якщо вдасться вибратися з пекла, яке самі й влаштували? Чи їм килимів і собачих будок вдома не вистачає?

На тому довгий час і трималась російська пропаганда. Вкрадливий голос Путіна, його буцімто логічні аргументи. Хто не знає історії, цілком прийнятні. Але якщо вдуматися у ту вишукано оформлену єзуїтську брехню людям, які не звикли так відверто і нахабно брехати в очі мільйонам, брехати на весь світ з посмішкою на обличчі,  важко повірити, що це неправда. Тому вони вірять або сумніваються і теж дають шанс брехні на існування і панування.

Але від того брехня не стає правдою. Рано чи пізно вона відкривається у всьому своєму  беззаперечному і  доказовому вигляді, коли всі сумніви розсіюються. Розкривається весь цинізм, вся підступність. І все. Більше ніколи і ніхто не йме віри тому солодкавому голоску і «чесним очам», благим намірам і месіанським закидам. Тому що ту змію з-за пазухи вже випущено. Або той камінь, що там тримали, вже кинуто. І всі це побачили.

Тепер нічого не поможе. Ні виправдання, ні нова брехня, ні каяття. Хіба що гроші… На жаль, це, виявляється, все ще найсильніший аргумент в суперечках сучасного світу.