Мирослав Лаюк. Залізна вода, Видавництво Старого Лева 2021 р.

Я ніколи не пила залізної води Карпат, але прочитавши цю книгу, чомусь думаю, що вона гіркувата на смак, саме, як ця книга. Книга складає враження розколини, з якої витікає залізна вода. І весь художній світ її, всі герої, зокрема і Леся Українка теж перебувають у тій розколині, звідки тече залізна вода. «А вона є живою тільки кілька годин, потім вона вже ні до чого»…

Так і з цією книгою, поки ти її читаєш, цей оксюморон проходить, наче вода через твій розум і серце і збурює купу почуттів і думок, а відкладаєш книгу і думаєш: «Що це було? Навіщо? Чому саме так?» Іноді мені здавалося, що читаю Сайгона, з його матюками і бухлом, іноді перечіпалась через стилістичні кордони мовлення якогось нового персонажа, який невідомо звідки вигулькнув, іноді нудилася, іноді дивувалася, зрідка насолоджувалась словом. Але в цілому вийшло непогано!

Книга цікава, незвичайна, дражлива. Вона для уважних читачів, які вміють бачити між рядків і не тільки зовнішню канву подій.

Можливо, сучасна книга талановитого автора і має бути такою. Різною, суперечливою, дурною і водночас розумною і болісною, як наше життя, в якому навряд чи існують позитивні герої або ідеальні обставини.

Втім, якщо ви чекаєте від цієї книги легкої подорожі тим маршрутом, яким рухалась Карпатами Леся Українка, годі й сподіватися. Якщо ви думаєте, що нарешті розгадаєте таємницю її взаємин з Ольгою Кобилянською, залиш надію всякий, хто сюди входить. Хоча Мирослав Лаюк «не плаває» у біографії відомої письменниці. Він добре її знає, так саме, як і біографію Івана Франка, який теж постійно фігурує у спогадах різних людей, але показує лише вершечок айсберга, саме те, що здатне привернути увагу сучасної пересічної людини. На жаль… Ми саме такі, як описано в книзі. До чого тут виправдання і жалюгідні заперечення. Сучасників найбільше цікавить божевілля Франка і лесбійські стосунки Лесі Українки і Ольги Кобилянської, навіщо лукавити.

Насправді, це прикро і сумно. Певною мірою автор транслює цей розпач, змальовуючи своїх героїв і їхні марноті пошуки. Особливо головних, Богдана, Івана, Дзвінку, які начебто і  мають щось  справжнє і глибоке всередині, але не вміють тим до ладу розпорядитися і знайти себе і своє щастя.

Нерозважливі, квапливі, нерішучі, складені з безлічі помилок і нездійсненних бажань, люди, які весь час не живуть, а ніби чекають реваншу за втрачені можливості. Які ідуть до мети, нехай вона високо, аж 1000 метрів над рівнем моря, але виявляється, що ніяка це не висота, не мета, що там нічого немає, темний ліс і купа сміття. І все раптом втрачає сенс, все життя.

 Сподобався цей постійний мотив погоні за нездійсненним – лист Кобилянської Лесі Українці, за яким  герої протягом роману полюють та так і не отримують, бо з якихось весь час нових причин він вислизає з їхніх рук. Спочатку мене дратували якісь дурнуваті трешові стосунки батька і сина, Богдана і Дзвінки, а потім все встало на свої місця. Бо як по-іншому змалювати ту розколину, через яку тече залізна вода?

Якщо дивитися глибше, то всі ті споминачі, які беруть участь в обговоренні «А чим мені запам’яталась Леся Українка», із минулого, із сучасного життя, епізодичні, випадково і безпосередньо дотичні, які насправді бачили, чули, або просто вигадують для того, щоб з гордістю сказати, мовляв, ми живемо там, де колись відпочивала, стояла, пила воду, сиділа, лежала Леся Українка або Іван Франко – всі вони теж є тою розколиною, яка вбирає в себе гіркий присмак залізної води.

Мій остаточний вердикт: книга вартісна, хоча нелегка і суперечлива. Принаймні вона транслює небанальний погляд на Лесю Українку і залишає цікавий і глибокий після смак роздумів, які автор може і не хотів, а збурив. Але якщо саме таким був його авторський задум, то респект, Мирославе!