Рефлекс медузи. Роксолана Сьома

Книги– ХХІ,2021

Щоденник для батьків і дітей

Цікава книга, написана чудовою живою мовою від імені  дев’ятнадцятирічного хлопця, який пояснюючи свій вчинок  дівчині, пригадує  все своє свідоме життя з мамою. Ми крокуємо разом з героєм сходинками його дорослішання, занурюємося у стосунки з однолітками, дорослими, а головне – з мамою. Самотньою жінкою, яка після розлучення намагається сама виховувати сина і дати собі раду, переїхавши у Київ.

Спочатку здавалося, книга написана для підлітків і нагадувала «Таємний щоденник Адріана Моула» Сью Таунсенд, тільки на наших реаліях.  Потім стало зрозуміло, що книга скоріше адресована батькам. Точніше тим самотнім мамочкам, які виховують синів і часто впадають у крайнощі  то занадто опікаючи, контролюючи, то відпускаючи, поринаючи в особисте життя.

Втім, мені не здалося аж надто конфліктним і спотворювальним існування в цій родині. Між мамою і сином доволі теплі стосунки, навіть при тому, що вона іноді тисне. Він доволі самостійний і розумний і за логікою оповіді зовсім не «мамин синочок», тобто мав би навчитися брати на себе відповідальність,  судячи з його висловлювань і поведінки. І те, що він звинувачує у своїх невдачах, наприклад, з футболом або в смерті коханої свою маму, виглядає не зовсім резонним.

А фінал мені взагалі здався дещо притягнутим за вуха. Бо хлопець аж ніяк не безхребетна медуза, як хоче навіяти авторка. Судячи з його поведінки з однокласниками, бійцівського спортивного характеру, можливості самостійно обирати справу, якою хоче займатися, за логікою образу він мав би боротися за своє кохання до кінця. А тут несподівано здався.  Склав лапки й допустив те, що сталося. Мені не вистачило гостроти конфлікту, щоб він насправді перетворився у медузу і вчинив те, що вчинив у фіналі.

Та і образ мами не виглядає таким вже диктаторським, що вона, мовляв, гнітить і тисне і не дає дихати й самостійно розвиватися. Тут навпаки, складається враження, що вона дає йому самостійно розв’язувати свої проблеми, відпускає. І стосунки в них чудові. Спілкуються, разом відпочивають. Щось не склеюється з таким суперечливим фіналом.

Втім, це авторське право саме так бачити своїх героїв. Головне, що книга захоплює і поглинає. Я отримала величезне задоволення від занурення в світ героїв. Для мене є універсальний показник якості тексту: коли ти як філолог зовсім не звертаєш уваги на побудову речення, підібрані слова, метафори і т.ін., а повністю занурюєшся в описувані події, віриш  ним і отримуєш насолоду читання, то це текст високого ґатунку. Роксолана вміло перевтілюється в оповідача – хлопця-підлітка, говорить його мовою, проникає в його внутрішній світ і дивиться на події його очима. Це, на мій погляд, – найцінніше в цій книзі. Я думаю, вона буде цікава і підліткам, які часто не знаходять порозуміння з батьками. І батькам, які важко відшукують точки доторку зі своїми «дорослими» і все ще «маленькими» дітьми.

Щодо назви й фіналу, вони разюче несподівані й дещо нелогічні. Можливо, це і непогано, бо змушують задуматися обидві сторони: і батьків, і дітей – про сюрпризи нашої психіки.

Книгу однозначно рекомендую до прочитання.