169498047_4205493912828753_6003810258390458918_n

Сказати, що це гарна книга – це нічого не сказати. Ця книга – вибух у голові і серці! Вона настільки поглинула мене емоційно, змістовно, ідейно, художньо, що несила заспокоїтися і прийти до тями. І хочеться плакати, міркувати, а головне  — щось робити, аби нарешті змінити ту одвічну карму страждань і болю, яку ми приречені нести, народившись на цій землі.

Це книга не тільки про Польщу і Україну, переселенців, війну, радянський морок і цілком реальні події, про які ми починаємо забувати, а хтось і не знав взагалі. Ні, це книга про вічну боротьбу добра і зла в душі людини, коли зло, підживлене людським страхом, змушує забути себ:

 «… все на світі має знак Каїна. <…> Знак зла. Воно невмируще. Живе в людях і між людьми. Сіє розбрат, множить заздрість. Штовхає до ненависті і вбивства. <…> Каїн безсмертний. Ходив і ходить по світу. Одружується з жінками, вони народжують йому дітей. Так уже тисячі років. Усі ми – його нащадки…».

Безглуздо писати, чому книга неймовірно сильно і класно написана, розкладати по поличках  і доводити, що це варто прочитати всім. Раджу просто  прочитати , і ви все зрозумієте!  Зануритеся у її мікрокосм: моторошний, жорстокий і все-таки обнадійливий і гуманний, тому що

«час – мов дерево. Має корені, крону. Кожен на планеті – на цьому дереві. Хто – у корінні, а хто – у кроні. Завтра новий день…»

Щиро дякую Тетяні Пахомовій за цей новий день і за ті глибини, в які вона змусила  мене зануритися.

І все-таки я спробую зібрати до купи неймовірні враження від книги й розказати, як авторці вдалося довести мене, читача, до катарсису.

Це історія  про родину українців Дідичів, які живуть у польському селі Волі-Розвинницької недалеко від Ярослава, заснованого Ярославом Мудрим, як і їхні предки,  споконвіку. Тепер  то  за австріяків, то за німців, то за поляків. Світова війна не робить їхнє життя світлим і заможним. Вони і сусіди-поляки, змушені віддавати майже всі продукти  на  німецьку армію. І це озлоблює людей, які до того жили мирно, ходили кожен у свою церкву, віддавали дітей у різні школи (за німців раптом з’явилися українська, де діти вчать мову і співають гарну пісню «Ще не вмерла України ні слава, ні воля»).

Вбивство поляками старости несподівано  проводить між сусідами різку межу. І дотепер мирні поляки починають винуватити у всіх бідах українців.

Малий  Степан, який росте майже без дитинства, спостерігає за тим, що відбувається навколо і  у свої 13  років  робить висновок:

«Не хочу бути поляком. І українцем теж не хочу. І німцем бути не хочу. Хочу просто бути людиною. Жити і робити на землі».

От тільки не виходить те ні при німцях, ні за Советів, які поки були далеко, то ще якось можна було жити, влаштовувати цегельню, сподіватися на врожай, на корову і свиню, яку потайки від старости зарізали.  І були ще світлі дні і надії, і ховала Зоська (мати Степанка) яскраву зелену стрічку, такого ж кольору як і у богоматері на іконі, яка уособлює для неї віру в добро і божий захист.

Тільки не вберегла її молитва він  ненависті  сусідів й злиднів, від знущань над її чоловіком і сином, від фактичного виселення з рідної домівки. Неймовірно щемливі й сильні сцени перепоховання поляків, коли малий Степан відкопує небіжчиків, прощання родини зі своєю оселею, полем, їхня довготривала подорож до України, де вони мають заселитися в чужі оселі і все починати спочатку на новому місці в зовсім інших умовах існування.

А тут, виявилося, ще гірше, ніж у Польщі. І так важко, що померти хочеться. І якщо Степан тоді намагався знайти якусь опору і навіть  спонукав до того батька, говорячи: «Я теж не хочу жити! Померти – найлегше! Ти жити спробуй!» –  то після  того, як побував в лабетах місцевого міліціонера  Зубкова, який в кожному бачить бандерівця, вже не знає, навіщо йому жити.  І намагається покінчити з собою.

«Коли людське життя знецінюється до життя мухи, принципи стають пилом, слова німіють, душа завмирає в зародку:  так береже тіло для тіла. Живі розбирали будинки, речі, могили і тлінні останки тих, на кому закінчилась історія людяності, – і не бачили в цьому нічого страшного. Тепер кожен жив, щоб вижити».

Книга  насичена  багатьма драматичними моментами з життя героїв, коли читач, відчуває себе на їхньому місці й всім серцем співчуває їм. І від того описані події стають ще більш моторошними, адже вони не вигадані. Письменниця змушує подивитися на них з незвичного боку, очима схизматів, тобто  переселенців, які не звикли до такого, не готові, не мають тої загартованості, що мають місцеві, звичні до лицемірної  єзуїтської політики радянської влади. Для читача це  – додатковий шок  сприйняття того, до чого всі начебто вже і звикли, і воно вже не так вражає нашу уяву.

Аж, ні, подивіться ще раз! Уважніше! Прискіпливіше, наче збоку! Подивіться на самих себе!

«Мовчати… Німий, глухий і сліпий – той ідеал,  який насправді прагнуть бачити в кожному з них ось ці люди».

Та Степан мовчати не зміг.  І за те, ледь не поплатилася вся його багатостраждальна родина. Якби вчасно не згадав про того… Василя…

В книзі є ще один дуже цікавий пласт оповіді – містичний. Він настільки гармонійно вписаний в твір, що сприймається, наче реальність. І попри те, що це переважно видіння мерців, в них є якась обнадійлива і вічна віра у добро, у те, що воно перемагає-таки і рятує людську душу.

Книга  написана  чудовою українською мовою. Але  магія цього тексту, на мій погляд,  навіть не в мові, а у постійній ненав’язливій, непрямій, дуже тонкій присутності автора, який ніби зверху спостерігає за всім, що відбувається. І не оцінює, не дає порад або настанов, але непомітно направляє розум і серце туди, куди вони мають рухатися.

Якби я подавала книги на Шевченківську премію, найважливішу премію України у тому високому її звучанні, яке має бути, я  б відправила туди саме цю книгу.  І дуже тішуся, що в нашій сучасній українській  літературі з’являються такі твори.