741980_frontУ минулому житті водій маршрутки Василь Задерейко був падишахом. На жаль, він про це не знав. Бо, якби знав, певно міг би пояснити  своє постійне незадоволення життям. Здавалося йому, що і живе він якось не так, і займається не тим, чим повинен займатися. Тому і робота не приносить йому задоволення, а спілкування з людьми – напружує і дратує.

— Куди лізеш, дятел?! – зазвичай, волає він у відчинене вікно на порушників правил. – Тобі що повилазило?! Долбню! – і розмахує руками, ляскаючи по керму і показуючи ошелешеним винуватцям його гніву красномовні жести з  пальців.

Проте сам Василь постійно тільки те і робив, що порушував. То у крайню праву забере, то поворот не увімкне, а то і зовсім нахабно на червоний випнеться з загального ряду, наче в нього окремі правила для маршруток.

Нервова обстановка панувала і всередині салону, наче туди, як по замовленню, потрапляли лише пацієнти психлікарень та достроково звільнені рецидивісти. Галас, штовханина, раз у раз сварки. Наче пороблено. Василь теж шляхетністю себе не обтяжував. А навіщо? Ці бовдури все одно свої зупинки пропускають, на проїзд не передають і голосують там, де за великим бажанням, навіть за правилами маршруток, зупинятися зась. Принаймні, він платив людству тією ж монетою, яку отримував від нього. А інколи і не платив, тобто решту з десяток та двадцяток не спішив повертати. А що? Потрібно ж йому баланс скласти, враховуючи тих, хто зайцем їхав.

От так, майже половину життя Василь витратив дарма, як би ж він знав, що був колись падишахом, тоді, певно з розумінням ставився до своїх негараздів. Принаймні, розумів, чому він такий незадоволений. Бо падишахам не водійське продавлене сидіння просиджувати, а дивани під балдахінами з м’якими шовковими подушками та оксамитовими покривалами.

Хоча… деякі падишахські звички перекочували-таки в його теперішнє життя. Він полюбляв жінок, рахат-лукум і халву. Кожну суботу навідувався в «Шехерезаду», випити пива та повитріщатися на стриптізерш. Його невблаганно тягнуло до творення гарему. А ще Василь застелив торпеду маршрутки килимком у східному стилі, влітку носив тюбетейку, поважав індійське кіно і разів з двадцять дивився фільм «Три ідіоти». Хіба ж це не знаки? Але вони нічого не пояснювали його непересічній особистості.

От в те, що особистість була непересічною, Василь не сумнівався. По-перше, він був красенем. Високий, чорнобровий, блакитноокий з густою русявою шевелюрою і достатньою м’язовою масою. По-друге, тільки-но хто починав сумніватися в його непересічності, краще б він цього не робив. Ох і норов був у того Задерейка: повний збіг із прізвищем.

До речі, Василь не завжди був водієм маршрутки, колись він навчався у ветеринарному технікумі і навіть півроку працював у ветлікарні помічником лікаря. Приймав собачі пологи, різав  і колов хворих Бобиків та Мурок. Але життя впорядковує все на свій розсуд. Почалося з армії, куди Василя забрали, не встиг він після закінчення технікуму випробувати себе у якості собачого лікаря. А там розмова коротка. Посадили за кермо, тому що мав права, і став Задерейко возити командира, набувати водійських навичок та звикати до дороги.

Дорога і стала після дембелю його єдиною професію та покликанням. Тому, що гроші приносила, особливих роздумів не потребувала та і гараж поруч з домом. Хоча водійський стаж в нього не такий вже і  великий, але для пересування коротким маршрутом виявився достатнім. Тринадцятий короткий «метро Святошин – вулиця Стеценка», всього п’ять з половиною кілометрів.

Спочатку Василь зрадів. Нічого особливого, сідай за кермо, та їдь. Але на короткому маршруті своя специфіка. За день разів з двадцять туди-назад пошвендяєш – голова обертом. Кожен камінець, кожну ямку на дорозі вивчиш. Та що там ямку, кожну пику, що у тому мікрорайоні мешкає у всіх зморшках та бородавках в пам’яті закарбуєш.  А за тиждень всі ті ямки та пики тобі так обриднуть, хоч вий. Але людина така паскуда, що до всього звикає. От і Задерейко поступово звик. Навіть навчився абстрагуватися від набридливого ландшафту та знайомих до болю пик.

Незважаючи на хронічний внутрішній неспокій невизначеного походження, він намагався знайти розраду у сірому повсякденні, бо навіть на короткому маршруті іноді траплялися несподівані веселощі та сюрпризи. Особливо з розсіяними випадковими пасажирами, які на проспекті Перемоги сядуть та заїдуть не туди, куди їм треба. Таких Задерейко нюхом чув. Спостерігав за ними у дзеркальце, розважався, а іноді навіть вигоду мав, бо ж ті бовдури умудрялися завжди щось залишити у випадковому транзитному для себе транспорті. Хто айфон, хто рюкзак, а одна тітка під Новий рік цілий пакет з харчами посіяла. Василь аж за вухами лящало до Різдва жер її ковбаски, свинячу рульку та танучий в роті печінковий паштет. Чому тітка за всіма цими смаколиками не повернулася, Василь не знав, але довго ще потому заглядав під крісла у надії на іншу дурепу, яка залишить йому щось смачненьке.

Такі випадкові надбання тішили Василя, бо жив він, незважаючи на тягу до гарему, переважно одинаком. Сім’єю не обзавівся і постійної жінки не мав. Випадкові метелики іноді залітали до його барлоги, але ненадовго. Бо характер він не стримував і любив випити зайве. Та і, чесно кажучи, не готовий ще був до сімейного впорядкованого щастя, бо не давав йому спокою той ледве усвідомлюваний внутрішній поклик, природу якого Василь ніяк не міг збагнути. От наче тягне хто з середини. Куди неясно, навіщо – незрозуміло.  Тягне, вимотує,  висмоктує всі соки. Не дає приймати життя та радіти йому, такому, яке дано.

 

***

Того дня все наче просякнуте було тривогою. Почалося з ранкової перевірки транспорту. Виявилося, у Задерейка, який все відкладав техдогляд, полетів ремінь насосу системи охолодження, і від перегріву двигун  був на межі вибуху. Поки міняв ремінь, з’ясувалося, що і з  карбюратором проблеми. Тож в гаражі довелося простирчати півдня. Коли ж Василь, нарешті виповз на маршрут, небо затягнуло важкими темними хмарами і пішов рясний дощ. Навіть фари довелося увімкнути, бо злива стояла стіною. Через кілька хвилин все навкруги вже потопало у каламутному сірому мороку.

— А ну, швиденько всі люки задраїли! – кинув він за спину притихлій, наче закляклій публіці.

Ті кинулися закривати, заворушилися, намагаючись відсунутися від вікон та дверей, бо як не задраюй, все одно вода шпаринку знайде.

А по вулицям вже неслася невпинна каламутна ріка. Такої зливи Василь на своїй пам’яті ще не бачив. Спочатку він нервував, що не вписується в графік, не виконує план по грошам, потім почав нервувати з-за повної відсутності видимості. Але вже незабаром тривога набула зовсім іншого забарвлення.  Люди в салоні, перелякані стихією, наче збожеволіли. Хтось стукав у вікна з  вимогою терміново відчинити і випустити їх звідси, інші, навпаки, вимагали ні в якому разі не відкривати ні вікна, ні двері, щоб не потонути разом з будинками і деревами, які виднілися за вікнами крізь сколочені води дощової річки. На щастя, Задерейко, двері не відчинив. Бо ж потонули б всі разом! Він намагався випливти.

Плив тихенько, мов у субмарині,  що поволі  просувається до Маріанської западини, а замість рибок та водоростей за вікнами-ілюмінаторами  проносилося міське сміття та зірване з дерев листя і поламані гілки.

Пасажири, зачаровані незвичним видовищем, притихлі. Навіть розмовляли пошепки, наче їх галас міг спричинити якусь шкоду. У салоні стало темно, як ввечері, і лиця, втуплені в екрани смартфонів, нагадували білі маски, що надівають на Хеллоуїн. Всі стирчали на «Синоптику» чи шукали інформацію про  стан доріг у Києві.  Проте, які тут затори? Тут потрібна інформація, де сухо, а таку, мабуть, ще не збагнули терміново запустити у мережу. У  салоні повисла загрозлива тривожна тиша.

— Наче підводний човен, – сказав хтось.

— Оце так жарти… – видихнув інший.

— Мені погано, –  у повній тиші скрикнула якась дівчина.

Всі мимоволі озирнулися на голос. У самому куточку, біля вікна сиділа молода вагітна жіночка, яка  відкинулася на спинку та обома руками схопилася за живіт.

— Який термін?  Перші пологи? – діловито спитала голосом  дільничного терапевта пасажирка, що сиділа поруч. Вона професійним оком окинула вагітну і додала. – Вам краще пересісти ближче до водія, тут дуже тісно.

— Мені ще зарано, ще через два місяці, – розгублено вимовила дівчина, не вміючи заховати свій переляканий збентежений погляд.

Про те, що це її перші пологи годі і питати. Великі карі очі, здавалося, збільшилися на пів лиця і благали про допомогу. Вона намагалася дістати з сумочки мобільний і набрати номер, але перейми, які посилювалися від хвилювання, дощу і загальної уваги, не давали  їй це зробити. Дівчина  тяжко і швидко дихала і гарячково відштовхувала турботливі руки незнайомих людей, які намагалися допомогти їй вибратися з вузької пастки між сидіннями.

Нарешті і до водія долетів божевільний галас переляканого натовпу.

— Жінка народжує! Вирулюйте вже з води!

До Василя кинулося кілька пасажирів, які вважали себе знавцями підводного водіння переповненої маршрутки. Вони навперебій почали давати йому поради, що натискати і як краще вибратися на сухе. Але сухого поряд не спостерігалося! Обстановка розпалювалася зі швидкістю цунамі. Задерейко гарячково міркував, як вибратися з водяної навали і врятувати породіллю. Він ще ніколи не виступав у ролі рятівника людства, тому дещо гальмував.

Певно, хвилювання пасажирів досягло апогею, бо вони, вже не стримуючись, волали на різні голоси і він з трудом розрізняв серед того галасу болісні крики жінки, яка, дійсно, народжувала.  В його голові блискавкою промайнула думка про терміни народження кошенят і собак, перед очима пронеслися картинки пологів, які йому довелося приймати у ветлікарні. І він зрозумів, що час ще є, але зволікати не варто. «Куди ж двинути, у п’яту чи в дев’яту лікарню? – мигцем подумав він і спробував зорієнтуватися. Вони були вже десь на під’їзді до проспекту Перемоги, попереду Нивки під уклон. Їх несе з потоком і опиратися важко. – Треба підсунутися до будинків і заїхати хоч у під’їзд, але на якійсь пагорбок, щоб можна було вийти з маршрутки, – подумав Василь і, з силою викручуючи кермо, спробував розвернути машину.  Вона лише трохи змінила напрямок.

– Нічого, нічого, – вголос пробурмотів він. – Так ми потроху і до пагорбка доберемося.

Він їхав навмання, намацуючи бордюри колесами і перетинаючи їх, щоб вибратися із потоку. Нарешті йому вдалося заїхати на сходи невеликої крамниці біля дороги. Маршрутка нахилилася назад, передні колеса стояли на сухому, але їхати далі було нікуди, лише всередину магазину. До речі, з його скляних вікон і дверей стирчали перелякані обличчя городян, які заховалися там від дощу, да так і залишилися у пастці. Випускати людей із маршрутки нема сенсу. Негода валить все навкруги потужно і невблаганно. До того ж двері заблоковано перилами сходів, а позаду зі зловісним шумом несеться потік води і бруду. «Оце попали!» – скрушно подумав Задерейко.

А тим часом за його спиною відбувалися не на жарт серйозні події.

— Води вже відійшли, потрібно терміново у лікарню, – схвильовано  звернулася до Василя та жіночка, яку всі прийняли за лікаря. Та вона і була лікарем, тільки не акушером, а окулістом. І пологи приймала лише теоретично на п’ятому курсі інституту.

— Та куди? – розгублено розвів руками Василь. Він глянув за вікно. – Може вщухне, скільки в нас часу?

— Та нема вже ніякого часу, дитина може задихнутися, дівчині треба народжувати. Та і як це зупинити, якщо вже почалося. Тут ніяких умов. В нас навіть води нема.

— Води як раз до чорта, – сердито сказав хтось із пасажирів, який чув їх тиху розмову.

— Чого це нема? Є! – і Василь витягнув з-за водійського сидіння два великих балона з водою. – На Стеценко коло Дубків набираю, чудова вода! Навіть мило є, – він поклав на торпеду, вкриту східним килимком мильницю і досить чистий рушничок.

Жінка уважно подивилася на Задерейко, ніби  зважуючи, чи зможе це їй допомогти. Вона виглядала вже не такою впевненою, як спочатку. Звісно, їй були відомі засоби і прийоми, але вона ніколи не приймала пологів, тим більше в маршрутці.

— Агов, є в когось простирадло або щось на зразок того? Ножиці? – закричав Василь на весь салон. Так голосно, що породілля заверещала від жаху.

— Я не буду тут народжувати! А!! – вона схопилася за живіт у надії затримати дитину, якій не терпілося подивитися на цей трагікомічний божий світ.

— Куди ти дінешся, – тихо сказав Василь і додав вже голосніше. – Всім стороннім відійти подалі, мамочку кладіть на торпеду ближче до світла, от сюди на килимок. Звісьте чимось лобове скло! А ви не витріщайтеся! – гаркнув він тим, у магазині, що не чули його. – Все буде добре, сонечко! Природа все зробить за нас, – якимось зовсім іншим лагідним голосом закінчив Задерейко.

В ньому прокинувся лідер, чоловік, ветеринар. Рятувальник, в решті-решт, впевнений в собі і в тому, що природа завжди рятує життя, якщо воно вирішує продовжуватися. І та жіночка лікар, яка від здивування втратила дар мовлення і наче заснула, раптом прокинулася і, закатавши рукави, почала готовитися до пологів. В салоні знайшли і простирадло, і ножиці, навіть скальпель. Виявилися і медики, хоча і студенти, але вже четвертого курсу.  Та і кожному пасажиру знайшлося діло. Хто породіллю втішав, хто дихав з нею у одному ритмі. Інші знайшли онлайн посібник з акушерства та консультували Задерейко і Марію Петрівну (так, виявилося звуть ту лікарку) щодо екстремальних пологів. Тобто, коли та негода вщухла, ніхто  навіть і не помітив, тому що саме в цей момент у салоні тринадцятого короткого маршруту народилася дівчинка. Вона заплакала, була дбайливо закутана у простирадло і чийсь теплий светр і передана на руки щасливої вимученої матусі, яка не знала чи плакати їй, чи сміятися.

— Ну як воно, ім’я вже придумала? – спитав Василь, витираючи з лоба піт. Він ледве стояв на ногах, наче сам народжував ту дитину.

— Роксолана, чоловік хоче так назвати, – сказала дівчина.

— Чудове ім’я!

— Як у султани Хюррем, дружини Сулеймана Першого, – зауважив хтось із любителів серіалів.

В цей момент у Василя наче щось у голові клацнуло і на місце встало.  Мов те занепокоєння, яке мучило його так довго, луснуло мильною бульбашкою, і все стало так  ясно в тому безладному, але такому класному житті. Він раптом пригадав, що в нього колись теж була дівчина на ім’я Роксолана, яка чекала його з армії, а він, довбню, її  кинув, захоплений змахами крилець примарних нічних метеликів.

Відтоді Василя Задерейко мов підмінили. Наче світло в його голові увімкнулося. Він розшукав свою Роксолану, яка, виявилося, не забула і весь час його чекала.

— Ну, ти, Вася, тепер наче Святошинський падишах, навіть своя Роксолана в тебе є! – казали в гаражі, заздрячи пригоді, яка сталася з Задерейко і тим дивовижним наслідкам, які вона для нього мала.

Так ось воно що,  от чому його до всього східного тягнуло! Тепер, і справді, повний рахат-лукум, бо ж і відчуває себе Василь реально Святошинским падишахом, в котрого є своя Роксолана і скоро народиться син. Не  султан Сулейман, звісно ж, але  Мирослав Васильович Задерейко. Теж непогана!