154165557_262553795507477_50537623477010255_n

Коли  набираєшся нахабства критикувати  метра і кумира мільйонів, завжди виникає небезпека показати себе повним бовдуром, який не розбирається у всіх  тонкощах постмодернової літератури, алюзіях, наративах і гіперпосиланнях до «Гамлета», «Фауста», «Носорогів», «Божественної комедії», М.Хвильового, Й. Бродського, Е.По та ін.

Довгоочікуваний роман Юрія Андруховича, сам факт роману, а не просто мемуарів, антології, есеїв під одною обкладинкою, та ще і від самого Патріарха вітчизняної літератури, збурював мою фантазію. Я  з насолодою відкрила чудово зроблену книгу з загадковою, приємною на дотик обкладинкою (респект дизайнеру і художнику), і занурилась у читання…

На жаль, мої очікування перебільшили враження від роману.

Десь після того знаменитого концерта «Тагабата», того ревища, коли щось «ґиґнулося і коротнуло» і герой «помірно впитий і щасливо накурений» звалився у темряві з даху старого військового сховища, свято читання роману «накрилося мідним тазом». Принаймні для мене. Я пробую розібратися, чому…

Як читати роман Андруховича навчить вас Ганна Улюра. Я подивлюся з точки зору простого читача, який втім побачив всі ці аллюзії, про які пише Ганна. І не просто побачив, а вимушений був це зробити, тому що автор кинув їх йому просто в очі, щоб бува не напружувався пошуком, або раптом не пропустив повз увагу. Зробив це навмисно і, може, навіть нав’язливо. І від того вони геть втратили всю свою загадковість.

Ніякого тобі інтелектуального напруження у розгадуванні заявленої  і повторюваної в тих чи інших варіантах ремінісценції: «Якщо Бог нам батько, то диявол – найближчий друг». Більшість натяків,  алюзій  і паралелей надто очевидні, явні й зайві. Тобто не виконують якусь задачу, окрім демонстрації ерудиції. Через це і  все інше у цьому тексті здалося якимось штучним, запозиченим, несправжнім… Навіть чудовий крук невермор Едґар, вкрадений у Едгара По.

Можливо, це  просто  дань постмодерну  і авторському стилю. І я в цьому нічого не тямлю… Я просто читач.

Однак, прочитати книгу швидко не вдалося. Чесно кажучи, я мучилась і очі мої смикалися…

Хоча спочатку  захопилась. Бігала по дому і волала: «Андрухович – це клас! Який він розумник!» І правда, як класно вигадав: кілька оповідачів, три поверхи — три рівня «Хати моргани», схожих на рай, чистилище і пекло, кілька рівнів викладу (від самого Ротського, коли він розповідає про себе на Радіо, від члена-кореспондента міжнародного біографічного комітету, який вивчає його біографію і мимоволі занурюється у події, які з Ротським відбувались, через  п’єсу «ЗАмах, або ЗамАх», в якій розповідається про те, як герой «вбив» передостаннього диктатора Шмоша).

Все це певною мірою цікаво розгадувати і трактувати. Наприклад, додаткова сюжетна лінія з Субботніком, володарем багатомільярдного грошового депозита, добутого шляхом фінансових махінацій, який виявляється невиліковно хворим але одержимим  мрією «своєю власною смертю завдати смертельного удару смерті загалом», несподівано віднесла мене до нашої сучасності. І 73 % ймовірної  смерті після операції проти 27%  надії на позитивний результат нагадують надто добре відомі цифри останніх президентських виборів в Україні.

Автор постійно повертає нас до України, революції гідності, реалій, осіб:  від «передостаннього диктатора», який втрачав свідомість від кинутого в його бік яйця, до колишнього коміка, який потрапив у крісло керівника держави, «тільки чому ж колишнього»… Очима іноземця, який вивчає біографію Ротського ми бачимо постреволюційну Україну і майдан, якому зробили «пластичну операцію»: «абияк, поспіхом, із максимальними бездушністю і несмаком. І ця пластична операція ще ніяк не завершиться».

Взагалі от це авторське «неназивання» речей своїми іменами, але явне посилання на дуже добре знайомі реалії, події і особи мене дещо дратувало. Відштовхувало. Хтось з читачів назвав опис революції  в романі «Радіо ніч» найкращим зображенням подій на майдані.  Мені важко з цим погодитися, тому що авторський варіант подій виглядає так : революція зазнала поразки, її активісти переслідуються владою і вимушені втікати («звідки втікає все, що лиш може!»), «Ліга асенізаторів національної єдності» (чомусь згадався «Миротворець» з їхніми списками) заносить революціонерів у розстрільні списки, колишній піаніст, який стримував наступ ескадрону Б, викрадений і понівечений, вимушений переховуватися за кордоном. Начебто все так і є.

В образі Ротського Андрухович показав людину мистецтва – в минулому відомого рок-музиканта. Захоплений подіями революції, він приходить до протестувальників і починає грати на піаніно. Його гра стримує ескадрон Б, і революція не переростає у криваве побоїще. Але тільки-но його викрадають, її хід змінюється: вона зазнає поразки.

З одного боку, автор показує роль людини мистецтва, яка може впливати на суспільну думку, на свідомість людей. З іншого боку, його Ротський аморфний і залежний, він просто грає, без якоїсь ідеї, надзадачі. Щоб тільки не стріляли. Незрозуміло, чому його називають «Аґресор». Ніякої агресії він не проявляє і бере участь у замаху під  тиском і впливом свого альтерего Теофіла  (офіцера спеціальної служби, начальника охорони диктатора, який уособлює того диявола, що є кожному найліпшим другом). Головний герой весь час комусь підпорядкований: то своєму п’яничці батьку, то товаришу, то Аніті, то Аніме, то Мефу, то Субботніку, навіть своєму крукові. В нього немає власної позиції. Навіть в коханні. Він радше піддається впливу, потягу, бажанню, ніж сам знає, що відбувається і чого він хоче.

Можливо, таким чином автор намагається поставити митця над подіями. Для мене, як української патріотки, вона неприйнятна. Митець не може бути байдужим і аморфним. Він  дороговказ, поводир, Орфей, який знає, чого хоче і розуміє, на чиєму він боці.

Це саме стосується і опису революції. Не названо країну, не названо, яка саме революція, автор, вочевидь, хоче надати подіям  узагальнений зміст. Але надто нав’язливо через впізнавані деталі підштовхує читачів до інших висновків, що це українська революція гідності, український майдан, Янукович і т.ін. Виходить, що ніякого узагальнення не відбувається. Він пише про Майдан і наче боїться назвати все своїми іменами. Так само, як і його герой.

І от тут  і приходить до мене читацьке несприйняття книги про нашу революцію, яка (за романом) закінчилась поразкою, відкритими люками, коміком  у кріслі голови держави, «розстрільними» списками і т.ін. Формально, це так і є.

Але не зовсім. Бо значення революції гідності набагато глибше, вона переорала, переполюсовала суспільство, змінила нас, ми більше ніколи не будемо тими, які були до неї. Однак автор цього наче не бачить і торочить своє: «Буде все одно темно». Він навіть завершує  сумними ностальгічними деталями: «всюди свої, гріються коло вогнищ, тепло дихають і кличуть у гості до наметів. І немає цьому кінця, й ніколи не буде: я, ми, наша зима, сніг». І це все, що залишилося нам від майдану? Сумні спогади  про сніг? Та невже?

Якось все сумно. Могла б врятувати лінія кохання… Але і тут суцільний коїтус.

Загалом роман цікавий як спроба несподівано поєднати Бога і диявола, реальність і вигадку, сучасних рок-музикантів і середньовічних менестрелів, треш і лірику, драму і детектив  – і у всій цій  еклектиці закодувати ідею моральної дихотомії людини, в якої батько Бог, а диявол  – йому найкращий друг.